Батько Вепр - Террі Пратчетт

Він стояв біля вікна, зосереджено розмальовуючи скло.

Ґном, зацікавлений, підійшов і критично придивився.

— Чому саме папороті? — запитав він за хвилину. — Гарно, не заперечую, але за якусь папороть я б і пенса не виклав.

Постать із пензлем у руці обернулася.

— Мені просто подобаються папороті, — холодно відказав Мороз.

— Ну а люди очікують побачити, знаєш, сумних немовлят із великими очима, кошенят, які визирають із черевичків, крихітних цуциків і таке інше.

— Я малюю папороті.

— Велетенські соняшники в горщиках, красиві морські пейзажі...

— І папороті.

— Розумієш, уявімо, якомусь священнику треба, щоб ти розмалював стелю храму богами, ангелами й таким іншим, що б ти тоді робив?

— Він би отримав скільки завгодно богів і ангелів, за умови, що вони...

— ...будуть схожі на папороть?

— Мене обурює звинувачення, що я зациклився лише на папороті, — сказав Мороз. — Я можу намалювати чудовий орнамент пейслі.

— Тоді на що це схоже?

— Дійсно, непосвяченому оку може здатися, що це папороть, — Мороз нахилився вперед. — А ти хто такий?

Ґном поспішно відступив назад.

— Ти ж не зубна фея? Останнім часом часто з ними стикався. Приємні дівчата.

— Ні. Ні. Тільки не зуби, — сказав ґном, стискаючи мішок.

— Тоді хто?

Ґном сказав йому.

— Дійсно? — здивувався Мороз. — Я думав, вони з’являються самі собою.

— Ну, якщо вже на те, то я гадав, що й малюнки на вікнах з’являються самостійно, — сказав гном. — А ти не особливо крижаний на вигляд. Часто в ліжечку грієшся, та?

— Я ніколи не сплю, — незворушно мовив Мороз, відвертаючись. — А зараз, якщо ти не проти, мені ще купу вікон розмальовувати. Папороть зображати нелегко. Потрібна стійка рука.

— Тобто мертвий? — запитала Сюзен. — Як Батько Вепр може померти? Він... хіба не такий, як ти? Ніби...

— АНТРОПОМОРФНЕ УОСОБЛЕННЯ. ТАК. ВІН СТАВ ТАКИМ. ДУХ ВЕПРОНОЧІ.

— Але... як? Як можна вбити Батька Вепра? Отруєний херес? Шпичаки в димоході?

— ІСНУЮТЬ... ХИТРІШІ МЕТОДИ.

— Кахи-кахи-кахи. Лишенько, ця сажа, — голосно поскаржився Альберт. — Ледь не задихнувся.

— І ти перейняв його обов’язки на себе? — запитала Сюзен, ігноруючи Альберта. — Зовсім з глузду з’їхав!

Смерті вдалося набути ображеного вигляду.

— Піду й огляну тут усе, як слід, — сказав Альберт, пронісся повз неї і відчинив двері.

Вона швидко їх зачинила.

— А що робиш тут ти, Альберте? — сказала Сюзен, наче хапаючись за рятівну соломинку. — Я думала, ти помреш, якщо коли-небудь повернешся у світ живих!

— ЗВИЧАЙНО. АЛЕ МИ НЕ У СВІТІ ЖИВИХ, — відказав Смерть. — МИ ПЕРЕБУВАЄМО В СПЕЦІАЛЬНІЙ КОНГРУЕНТНІЙ РЕАЛЬНОСТІ, СТВОРЕНІЙ ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА. ЗВИЧНІ ПРАВИЛА ТУТ НЕ ДІЮТЬ. ЯК ІНАКШЕ МОЖНА ОБ’ЇХАТИ ВЕСЬ СВІТ ЗА ОДНУ НІЧ?

— Еге ж, — задоволено підтвердив Альберт. — А я — один із маленьких помічників Батька Вепра. Офіційно. Маю зелений гостроверхий капелюх і все необхідне, — тут він помітив склянку хересу й кілька ріпок, залишених дітьми на столі, і накинувся на них.

Сюзен була шокована. Лише кілька днів тому вона відводила дітей до гроту Батька Вепра в одному з найбільших магазинів Моля.

Звісно, це не був справжній Батько Вепр, але актор у червоному вбранні грав доволі правдоподібно. Також там були люди, переодягнені ельфами, а навпроти магазину влаштували пікет члени Комітету «Рівність Зросту»[14].

Жоден із ельфів не був подібним на Альберта. А якби були, люди заходили би в грот лише зі зброєю.

— Була хорошою дівчинкою? — поцікавився Альберт і плюнув у камін.

Сюзен витріщилася на нього.

Смерть нахилився. Вона зазирнула йому в очі, там спалахували блакитні іскорки.

— У ТЕБЕ ВСЕ ДОБРЕ? — запитав він.

— Так!

— ВПЕВНЕНА У СВОЇХ СИЛАХ? НАМАГАЄШСЯ ПРОКЛАСТИ ВЛАСНИЙ ШЛЯХ У ЦЬОМУ СВІТІ?

— Так!

— ЧУДОВО. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. ПОРА НАПОВНИТИ ПАНЧОХИ Й РУШАТИ ДАЛІ.

У руці Смерті з’явилася пара листів.

— ХТОСЬ НАЗВАВ ДІВЧИНКУ ТВАЙЛОЮ?

— Боюся, так, але чому...

— А ХЛОПЧИКА ГАВЕЙНОМ?

— Так. Але слухай, як...

— ЧОМУ ГАВЕЙНОМ?

— Г... гадаю, це хороше, сильне ім’я для воїна.

— СХОЖЕ, ВОНИ ПЕРЕДБАЧИЛИ ЙОГО МАЙБУТНЄ. ДИВИСЯ, ДІВЧИНКА НАПИСАЛА ЛИСТА ЗЕЛЕНИМ ОЛІВЦЕМ НА РОЖЕВОМУ ПАПЕРІ Й НАМАЛЮВАЛА МИШКУ В КУТКУ. У СУКНІ.

— Гадаю, щоб підкреслити те, наскільки вона мила, — пояснила Сюзен. — І помилки в словах також для цього. Але слухай, чому ти...

— ВОНА ПИШЕ, ЩО ЇЙ П’ЯТЬ РОКІВ.

— За віком — так. А за цинізмом — усі тридцять п’ять. Чому ти робиш...

— АЛЕ Ж ВОНА ВІРИТЬ У БАТЬКА ВЕПРА?

— Вона б повірила у що завгодно, якби це принесло їй ляльку. Але ти не поїдеш, не сказавши мені...

Смерть повісив панчохи назад на камін.

— НАМ ВЖЕ ПОРА ЙТИ. ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ГМ. О, ТАК: ХО. ХО. ХО.

— Чудовий херес, — сказав Альберт, витираючи рота.

Гнів переборов цікавість Сюзен. Як би вона не старалася, шансів перемогти не було.

— Ти дійсно п’єш те, що маленькі діти залишають для справжнього Батька Вепра? — запитала вона.

— Так, а чому б і ні? Він же це не вип’є. Там, де він зараз опинився.

— І скільки ж ти вже випив, боюся спитати?

— Без поняття, я не рахував, — щасливо відказав Альберт.

— ОДИН МІЛЬЙОН ВІСІМСОТ ТИСЯЧ СІМСОТ ШІСТЬ КЕЛИШКІВ, — сказав Смерть. — І ШІСТДЕСЯТ ВІСІМ ТИСЯЧ СТО ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ ПИРОГІВ ЗІ СВИНИНОЮ. І ЩЕ ОДНА РІПКА.

— Вона мала форму свинячого пирога, — виправдався Альберт. — З часом таке стається з усіма речами.

— Як ти не луснув?

— Без поняття, ніколи не мав проблем із травленням.

— ДЛЯ БАТЬКА ВЕПРА ВСІ ПИРОГИ ЗІ СВИНИНОЮ — ЦЕ ОДИН ПИРІГ ЗІ СВИНИНОЮ. ХОДІМО, АЛЬБЕРТЕ. МИ ЗЛОВЖИВАЄМО ЧАСОМ СЮЗЕН.

— Навіщо ти це робиш? — прокричала Сюзен.

— ПРОБАЧ. Я НЕ МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ. ЗАБУДЬ, ЩО ЗУСТРІЧАЛАСЯ ЗІ МНОЮ. ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА.

— Не моя справа? Як це може...

— А ТЕПЕР... НАМ ПОРА...

— На добраніч, — побажав Альберт.

Годинник пробив двічі. Було досі пів на шосту.

І вони зникли.

Сани зі свистом летіли в небі.

— Ви ж знаєте, що