Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

— Обережно! Назад! Не дурій, візьми себе в руки! Не піддавайся! Далі — вже м’якшим, скрадливим тоном:

— Отже, ти пережила релігійне досвідчення. Цікаво, дуже цікаво… Таке, знаєш, трапляється далеко не з кожним. Уяви собі, наскільки краще ти розумітимеш тепер поетів сімнадцятого століття!

І насамкінець, солодко-пресолодко:

— Що ж, треба, напевне, спробувати ще раз… Господареві це сподобається!

Та всі мури, які захищали колись її «я», впали, тож ці випади були абсолютно марними.

Маєток у Сент-Ен, здавалося, геть знелюднів. Тільки на кухні, за щільно зачиненими вікнами і трохи ближче, ніж звичайно, до вогню, сиділи Дімбли, Деністон з Камілою, МакФі, панна Айронвуд та Джейн із Айві, а далеко нагорі, в блакитній кімнаті, відокремленій від кухні довгими порожніми коридорами і сходами, знаходилися пендраґон із Мерліном.

Якби ви спробували того вечора піднятися сходами до передпокою, звідки можна було потрапити до блакитної кімнати, то на заваді став би не тільки страх, але й мало не фізичний опір, який просто не давав би рухатися далі. Якби вам пощастило все ж вийти нагору, то ви почули б навколо дивне подзвонювання, анітрохи не схоже на голоси, хоч і явно артикульоване, а якби там було темно, то напевне побачили б під господаревими дверима слабке сяйво, не подібне на місячне світло чи відблиски вогню. Втім, не думаю, щоб хто-небудь зумів тоді підійти до самих дверей. Увесь дім, здавалося, тремтів і гойдався, трохи ходором не ходив, наче корабель у Біскайській затоці не надто погожої днини. Ви неодмінно з жахом усвідомили б, що наша Земля — то насправді не основа світобудови, а просто куля, що з шаленою швидкістю обертається навколо власної осі і з такою ж швидкістю котиться вперед, та ще й не у порожнечі, а через густо населені та вигадливо поділені простори; поза тим, чуття, хоч і добряче зворохоблені, підказали б вам, що ті, хто навідався в той час до тієї кімнати, могли залишатися там і осяювати своїм світлом саме те місце на поверхні нашої планети тільки линучи крізь переповнений усілякими невидимими для нас створіннями безмір небес, які люди вважають холодним та безживним космосом.

Невдовзі після заходу сонця Ренсом із друїдом піднялися нагору і стали чекати гостей. Господар напівлежав на своєму дивані. Мерлін сидів обіч нього, міцно стиснувши руки і трохи нахилившись вперед; його посірілою щокою скочувалася часом краплина холодного поту. Спершу він хотів було стати навколішки, та Ренсом мовив: «Гляди, не роби цього! Хіба ти забув, що вони — такі ж слуги, як і ми?» Вікон ніхто не зашторював, і світло потрапляло до кімнати тільки знадвору, де морозне небо спочатку багряніло на заході дедалі слабшою загравою, а потім поступово вкрилося цяточками мерехтливих зірок.

Біля десятої, ще до того, як у блакитній кімнаті почало щось відбуватися, ті мешканці маєтку, що зібралися на кухні, вирішили напитися чаю і якраз сиділи за столом, коли сама атмосфера в домі нараз різко змінилася. Досі вони перемовлялися між собою тільки зрідка, та й то впівголоса; так поводяться діти, коли дорослі зайняті якоюсь важливою і геть незбагненною справою, наприклад, готуються до похорону або читають заповіт. Та раптом ні з того ні з сього всі разом голосно заговорили, перебиваючи одне одного, але без жодного натяку на якусь сварку; навпаки, всім стало враз страшенно легко й радісно на серці. Якби тієї миті до кухні нагодився хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що всі тут добре під чаркою: ще не настільки, щоб клонило на сон, але достатньо, щоб відчувати приплив безпричинних веселощів. Усі посхиляли голови одне до одного і, виблискуючи очима, жваво балакали і розмахували руками. Про що йшла мова, ніхто згодом так і не згадав. Дімбл стверджував, що в основному всі знай каламбурили, МакФі заперечував, що бодай раз у житті, навіть і того вечора, опустився до каламбура, проте всі погоджувалися, що були тоді страшенно дотепними і гострими на язик. Гра слів перейшла в гру думок, парадоксів, химерних образів, потішних анекдотів і сміховинних теорій, до яких, втім, за інших обставин варто було б поставитися і серйозніше; все це просто сипалося з них із дивовижною марнотратністю — аж паморочилося в голові. Навіть Айві, і та забула про своє горе. Матінка Дімбл пізніше завжди згадувала, як Деністон із її чоловіком стали посеред кухні і затіяли веселий словесний герць, віртуозно відбиваючи випади один одного і здіймаючись на крилах слів щораз вище і вище, ширяючи, немов ті птахи у піднебессі чи літаки у повітряному бою. Зроду-віку їй не доводилося ще чути такої красної, співучої, мелодійної мови (навіть якби вони й справді заспівали, то це нічого б не змінило), таких кмітливих здогадок, блискучих метафор і тонких натяків. Якби ж то ще згадати, про що там ішлося!

І тут несподівано все скінчилося; запала мовчанка. В кухні враз стало тихо і спокійно; так буває, коли вітряної днини ступаєш за ріг будинку, де дме вже не так сильно. Всі лише втомлено переводили подих, приголомшені і  трохи збентежені.

Нагорі події розвивалися інакше. Настала мить, коли всередині у Ренсома з Мерліном усе раптом стиснулося; господар міцно взявся за край дивану, а друїд обіруч схопився за коліна і зціпив зуби. Зненацька між ними постав стовп ясного світла; якого кольору було те світло, не до снаги ні уявити, ні описати жодній людині. Більше нічого незвичайного вони не бачили, проте діялося ще багато всього для ока недоступного. Притьмом їх охопило неабияке хвилювання; кров у голові й у серці завирувала так шалено, а все тіло пройняв такий дрож, що обидва злякалися за свій здоровий глузд, який міг будь-якої миті просто розлетітися на друзки. В якийсь момент їм здалося, що так воно і сталося; а проте всі ті друзки — гострі прагнення, жваві веселощі, проникливі помисли, — розлетівшись блискучими краплинами навколо, невдовзі знову поєдналися докупи. Добре, що і