Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс

(єдиного в домі музику) заграти щось на скрипці. Крісла повідсували під стіну, й усі стали до танцю, хоч і не пам’ятали потім, що саме танцювали. Втім, то явно було не новочасне човгання, а якийсь давній танок, із тих, що збереглися тепер хіба десь на селі і незле підходили для кахляної кухонної підлоги; вони притупували ногами, плескали в долоні і високо підстрибували. Нікому й на думку не спадало, що зі сторони це може виглядати доволі кумедно; навпаки, настрій в усіх був піднесений і навіть врочистий. Їм здавалося, що кухня перетворилася мало не на королівський палац, а танець, часом несамовито запальний і швидкий, а часом — величаво повільний, виражає то бурхливу, героїчну енергію, то якусь надзвичайну шляхетність та поважність.

Нагорі блакитну кімнату осяяло сліпуче, воістину могутнє світло. Перед іншими ангелами людина може не встояти на ногах; перед цим — може просто померти, та якщо виживе, то її уст уже не покине усміх. Одна-єдина мить поряд із ним — і ви незмірно виростете у власних очах. Відчувши щонайслабший подих його присутності, навіть кульгавий ступатиме величним кроком, а жебрак носитиме своє дрантя так, немов то розкішні королівські шати. Царська велич і сила, святкова пишнота і врочистість — усім цим він аж променів, як променіє чистим сяйвом сонце, зійшовши у безхмарному небі погожої літньої днини. Відзначаючи важливі свята, ми б’ємо у дзвони та трубимо в сурми, над головами у нас величаво майорять різнобарвні стяги — і все це тільки слабке, ледь чутне відлуння властивого йому духу безмежної радості та тріумфу. Він нагадував довгу увінчану короною білосніжної піни морську хвилю, що здіймається височенною смарагдовою аркою і шаленим вихорем налітає на берег, оглушливо ревучи і водночас заходячись нестримним сміхом, а ще — перші звуки музики на такій врочистій учті у таких пишних королівських палатах, що гості, особливо молодші, зачувши їх, аж проймаються трепетом, вельми схожим на страх. Адже то був сам великий Оярса Ґлунду, цар царів, через якого здебільшого і спізнавали поля Арболу радість сотворення; в давні часи люди звали його Юпітером і через злощасну, але не таку вже й незрозумілу помилку приймали створіння за Творця — навіть не підозрюючи, на скільки ще щаблів навіть понад ним піднімається у незнану височінь єрархія сотвореного буття.

Після його приходу у блакитній кімнаті настало справжнє свято. Ренсом із Мерліном ніби долучилися на мить до славослів’я, яке невпинно співають ці п’ятеро досконалих створінь, і забули про безпосередню, набагато прозаїчнішу мету цього зібрання. Та незабаром вони перейшли до діла — і Мерлін отримав силу.

Наступного дня він мав трохи інший вигляд, ніж напередодні, почасти через те, що поголив свою бороду, та головно, напевне, тому, що більше сам собі не належав. Ні в кого не було сумнівів, що не за горами вже той час, коли його душа мала остаточно розлучитися з тілом. Пополудні МакФі відвіз чародія до околиць Белбері і висадив недалеко від інституту.

2

Марк того дня дрімав у спальні, де жив бродяга, аж раптом почув шум у коридорі, швиденько сів у кріслі і саме намагався дати лад думкам, коли до кімнати увійшов Фрост. Професор притримав двері, впускаючи досередини ще двох відвідувачів. Першим виявився заступник директора, а другого Марк ніколи й у вічі не бачив.

То був чоловік у старій вицвілій сутані; в руці він тримав крислатого чорного капелюха — такі носять священики багато де у Європі. Незнайомець був високий на зріст і кремезний; можливо, таке враження складалося і через те, що мав на собі сутану. Чимале чисто виголене обличчя поорали глибокі зморшки, а голову він трохи нахиляв уперед. Марк вирішив, що то якийсь простодушний, темний монах, що випадково виявився знавцем якоїсь іще темнішої давньої мови. Не надто приємно було бачити його між цими двома стерв’ятниками — Візером, який запобігливо метушився праворуч, та Фростом, який стояв ліворуч, випроставшись так, ніби палицю проковтнув, і з терплячістю науковця очікував результату чергового експерименту, хоча в очах у нього і проглядала часом холодна зневага — тепер Марк уже чітко це бачив.

Візер звернувся до незнайомця іноземною мовою; Марк хоч і не зрозумів ані слова, а проте здогадався, що це латина. «Точно, священик, — подумав він. — Цікаво, звідки Візер знає стільки мов? Може, той старий грек? На уродженця Леванту ніби не подібний… Скоріше вже росіянин.» Втім, гадати далі не було змоги, бо бродяга раптом став поводитися доволі дивно. Почувши, як повертається дверна ручка, він заплющив було очі, потім широко розплющив, а тоді знов заплющив ще міцніше, ніж доти, гучно, аж надто гучно захропів і повернувся до всіх спиною. Незнайомець тим часом ступив крок до ліжка і тихо промовив якесь коротке слово, складів на два, не більше. Секунду чи дві бродяга лежав, не рухаючись, аж нараз усім тілом затремтів, повільно, ніби важкий корабель, що не вельми охоче слухається стерна, перекрутився у ліжку і витріщився на незнайомця. Далі мотнув головою, криво посміхнувшись, роззявив рота і зібрався вже, мабуть, пустити якусь шпильку — та тут незнайомець озвався знову, й Маркові аж перехопило подих, бо бродяга зненацька жахливо скривився, закашлявся, і, заїкаючись та перепинаючись, неприродно високим голосом вимовив спочатку якесь слово, а тоді й ціле речення мовою, яка не нагадувала ні англійську, ні латину. Чоловік у сутані весь цей час пильно дивився йому просто у вічі.

Незнайомець знов щось сказав, і цього разу бродяга говорив у відповідь довше і, здавалося, трохи легше давав собі раду з незнаною мовою, хоч голос у нього був зовсім інакший, ніж той, до якого звик уже за останніх кілька днів Марк. Договоривши, він сів у ліжку і показав рукою туди, де стояли Візер із Фростом. Чоловік у сутані щось запитав — і бродяга заговорив утретє.

Почувши відповідь, незнайомець аж відсахнувся і кілька разів перехрестився; на його обличчі відобразився неприхований страх. Він повернувся до вчених і швидко сказав щось латиною, а ті аж перемінилися на лиці і дедалі сильніше скидалися тепер на мисливських собак, які нарешті занюхали дичину. Раптом незнайомець, злякано скрикнувши, підхопив поділ сутани і