Мерзенна сила - Клайв Стейплз Льюїс
Марк тепер проводив увесь час або біля ліжка, де спав незнайомець, або у кімнаті з поцяткованою стелею, де проходив курс тренування об’єктивності. Саме це тренування описати в усіх деталях просто годі. У тих протиприродних схильностях, які намагався прищепити йому Фрост, не було нічого надто особливого чи драматичного, проте виносити на публіку певні подробиці не годиться; від них аж відгонило якоюсь не то старечою, не то малечою недоумкуватістю, тож краще, мабуть, їх просто опустити. Частенько Маркові здавалося, що один-єдиний вибух нестримного і навіть не надто добропорядного реготу вмить розвіяв би цілком ідіотську атмосферу цих тренувань, та, на превеликий жаль, про жодний сміх тут не могло бути й мови. В цьому, властиво, й полягав увесь жах: робити всілякі дрібні капості, які могли б розвеселити хіба якусь геть дурнувату дитину, доводилося під невсипущим наглядом професора, який тримав в руці секундомір, час від часу занотовував щось у записнику і взагалі поводився так, ніби тут відбувався серйозний науковий експеримент. Деякі з речей, що їх Фрост загадував робити Маркові, взагалі на перший погляд не мали жодного сенсу. Одна із вправ, наприклад, полягала в тому, що треба було вилазити на скла-дану драбину і торкатися однієї з плям на стелі, яку вказував Фрост, просто торкатися її вказівним пальцем, а тоді злізати назад на підлогу. Втім, чи то за аналогією з іншими завданнями, чи тому, що в цьому вчинкові все ж крився якийсь прихований, потаємний сенс, саме ця вправа уявлялася Маркові найогиднішою і найнепристойнішою. І з кожним днем та ідея «правильного» чи «нормального», яка з’явилася в нього тоді, коли він вперше переступив поріг цієї кімнати, ставала дедалі сильнішою і міцнішою, аж доки не перетворилася у нього в уяві на справжнісіньку височенну гору Досі Марк якось і не замислювався ніколи над тим, що таке ідея; йому думалося, що це — просто уявлення про певні речі, що існує в людській свідомості. Однак тепер, коли його свідомість постійно атакували, а іноді й ущерть заполонювали образи безпутства і розкладу, якими повнилися тренування, та ідея височіла над ним як абсолютно незалежна дійсність, як тверда, непохитна скеля, на яку можна було без страху опертися.
Допомагав Маркові порятуватися і старий у спальні. Відколи з’ясувалося, що він таки говорить англійською, між ними зав’язалося вельми оригінальне знайомство. Властиво, важко стверджувати, що вони розмовляли. Так, обидва говорили, тільки-от розмови якраз і не виходило — принаймні, у тому сенсі, в якому досі завжди розумів це слово Марк. Незнайомець робив стільки туманних натяків і так завзято жестикулював, що у Марка, який не звик до такого хитромудрого способу спілкування, часом просто опускалися руки. Приміром, коли Марк пояснив, що не має тютюну, старий разів із шість поспіль набивав уявну люльку і чиркав сірником, а тоді блаженно заплющував очі, зображаючи таку безмежну насолоду, яку в людини на обличчі не часто й побачиш. Пізніше Марк спробував розтовкмачити йому, що «вони» хоч і не іноземці, та все одно страшенно небезпечні, тож, мабуть, найкраще буде, якщо при них він і надалі мовчатиме.
— Угу, — кивнув старий. — Ге?
А тоді, на мить приклавши пальця до губ, розіграв цілу пантоміму, яка, без сумніву, мала означати те саме, і так захопився, що довго не звертав уваги ні на що інше і знай примовляв:
— Ге… та щоб я — ви що! Від мене нічого не почують. Ге! Щоб я… ми ж то знаєм, ге? — І дивився на Марка з таким розумінням і почуттям таємного єднання, що в того аж світлішало на серці. Вирішивши, що тему вичерпано, Марк почав було: «Але на майбутнє…», та незнайомець знову взявся до своєї пантоміми, яка скінчилася запитальним «Ге?».
— Так, звісно, — відповів Марк, — Нам загрожує серйозна небезпека. І…
— Угу, — погодився старий. — Іноземці, ге?
— Ні, я ж вам сказав, що ніякі вони не іноземці, — заперечив Марк. — Навпаки, вони чомусь вас мають за іноземця. І саме тому…
— Так, так, — перебив його незнайомець. — Знаю. Просто так собі кажу — іноземці. Знаю, все знаю. Ні слова від мене не почують. Ми ж із вами… ге?
— Я пробую придумати якийсь план…
— Ну?
— Так, і власне думаю, чи…
Тут, одначе, старий раптом нахилився до Марка і вельми енергійно ствердив:
— Маю щось вам сказати.
— Що саме? — здивувався Марк.
— У мене є план.
— Який?
— Ге! — незнайомець змовницьки підморгнув, а тоді погладив себе по животі.
— То що у вас за план? — нетерпляче поквапив його Марк.
— От дивіться, — старий випростався і склав на грудях руки, немов готуючись до довгого філософського диспуту. — От дивіться: що, коли ми візьмемо добрий кавалок сиру і гарненько його собі засмажимо?
— Я, взагалі-то, про план втечі… — трохи розгубився Марк.
— Ну, — мовив незнайомець. — От візьміть мого батечка. Ніколи в житті не хорував! Як вам це, га?
— Дивовижно, — сказав Марк.
— Ясне діло, — підтакнув старий. — Ціле життя бурлакував, швендяв дорогами — і хоч би раз живіт прихопив. — І так, ніби Марк міг і не знати, про що мова, заходився дуже наглядно пояснювати жестами, що саме має на увазі.
— Напевне, свіже повітря йшло йому на користь, — припустив Марк.
— І як ви гадаєте, чому він завдячував своїм здоров’ям? — запитав старий. Слово «завдячував» він вимовляв із неабиякою втіхою, хоч і ставив наголос на перший склад. — То що, знає хтось, чому він завдячував своїм здоров’ям?
Марк уже рота відкрив, щоб відповісти, але старий застережно підніс догори руку — очевидно, питання мало суто риторичний характер.
— Своїм здоров’ям він завдячував, — надзвичайно врочисто виголосив
