Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Вона не має ніякого права, Федоре. Вона жодного разу не зателефонувала Дем’янові. Але хай так, начхати. Поясни мені, що тобі до мого сина?

Дем’ян був мертвий, і Федір Могилець невідь-чому вирішив, що його слова нікому не зашкодять.

— Він не твій син.

Григору забракло кисню.

— Що?

— Він не твій син, — Федір ледь ворушив губами.

— Ти брешеш!

— Дем’ян — не твій син, — тихо, але впевнено повторив Могилець.

— Чий тоді?

У відповідь — уривчасте й низьке, схоже на вороняче, покректування.

— Мій.

Тиша. Григору здалося, ніби час довкола нього завмер, і якщо він нічого не вдіє, не підштовхне його чи щось таке, той зупиниться навіки.

Федір заговорив:

— Я зателефонував, щойно побачив у газеті. Прочитав їй статтю вголос. Вона почула, що це ти подарував машину, на якій, е-е, це все сталося, і почала плакати, почала голосити, не слухала мене. Вона, мабуть, вбила собі в голову, що...

Григір відірвав мобілку від вуха, замахнувся та пожбурив у стіну. Від удару телефон розпався, батарея, кришка й основний блок розлетілися в різні боки. Уляна вирішила, що на зустрічі в листопаді Федір бовкнув зайвого, після чого Григір здогадався, що Дем’ян — не його син, і навмисно підсунув хлопцеві несправне авто. І Статник не тямив, що жахливіше: те, що Уляна подумала, нібито він здатен убити через ревнощі, чи те, що майже два десятиліття віддавав свою турботу та любов, по суті, підкидьку.

Того дня Григір знову запив. Він не знав, як тепер жити з усім цим, і дратівлива неспроможність визначитися зі ставленням до власного минулого поволі підточувала його, аж поки чоловік не став усередині пошрамованим і крихким, як шматок старого дерева, згризений ущент короїдами.

Зазвичай із часом спогади тьмяніють, однак із Григором Статником усе чомусь обернулося навпаки: з роками образ широкоплечого чорнявого Дем’яна лише дедалі чіткішав.

2

Георгій Ісаєв уперше зламав синові руку, коли малому було шість. Півгодини потому, примусивши Іллю заткнутися та замкнувши його разом із матір’ю в спальні, чоловік сидів за кухонним столом, мляво бовтаючи ложечкою в чайній чашці, й міркував про те, що сталося. Шукав причину. Але в тому то й річ, що причини не було. День видався чудовий — п’ятниця, кінець робочого тижня, купа нових клієнтів, дружина приготувала улюблене овочеве соте та всіляко намагалася догодити, а потім... Зненацька Георгію захотілося її вдарити. І він ударив — сильно, навідмаш, тильним боком долоні по обличчі. Чудовий день ураз іще більше покращав. Він ударив знову, відчуваючи, як тілом розливається млосне поколювання, повалив її на підлогу в кухні, а потім угледів Іллю. Син стояв на порозі кімнати, розпачливо гризучи нігті на лівій руці. Георгій Ісаєв любив малого понад усе на світі, проте спокійно дивитися на обслинені пальці не зміг: місяць тому хлопчака відучили гризти нігті, а тепер — на тобі, знову. Чоловік облишив дружину, підскочив до Іллі, схопив під пахви та двічі торохнув спиною об стіну. Ліва рука малюка застрягла між дверима та стіною, й після першого ж удару променева кістка лунко хруснула. Шестирічний Ілля завив від болю, але, добре знаючи, що може бути гірше, заштовхав кулачок до рота, кілька секунд тихенько поквилив і затих.

Упродовж вихідних, попри жахливо розпухле зап’ястя, Георгій заперечував наявність перелому. Із презирством глипав на сина та цвіркав крізь зуби: «Нехай не придурюється». І тільки в понеділок уранці, коли Ілля, одягаючи кофту перед виходом у дитсадок, вивернув кисть заледве не на сто вісімдесят градусів і, глухо охнувши, знепритомнів від болю, Георгій дозволив дружині повести хлопчика до лікаря.

Він постійно їх бив, і Майю, і сина, проте це вперше дійшло до серйозних травм, тож дорогою до лікарні чоловік безперестану повторював дружині: «Скажеш, що впав із велосипеда... впав із велосипеда та забився». Майя Ісаєва ніде не працювала й надто довго сподівалася, що Георгій зміниться: підлаштовувалася, підлещувалася, постійно силкувалася догодити. А потім, наприкінці дев’яностих, померли її батьки, Георгій примусив продати успадковану нею квартиру, а гроші забрав — усе ж у сім’ю, — й тепер жінці не було куди податися. Після лікарні вона все ж забрала сина та втекла до подруги, проте Георгій її знайшов, силоміць привіз додому, жорстоко побив і пообіцяв: ще раз спробує втекти, він через суд доб’ється одноосібної опіки й назавжди заборонить їй бачитись із сином.

Усередині нульових справи в Георгія пішли вгору, він відкрив ще три стоматологічні кабінети — всі в центрі Рівного, — та це аж ніяк не применшило потягу до насильства. Чоловік продовжував регулярно знущатися з Майї. Ілля надалі порозумнішав. Коли його батька накривало, хлопчак, тягнучи за собою подушку, заповзав під диван і лежав там, не видаючи жодного звуку.

Далі, 2008-го, Іллі виповнилось одинадцять, і він поволі почав усвідомлювати, що ховатися — це малодушно. Під час чергового спалаху агресії внутрішній спротив переважив, і підліток, трясучись від страху, став на захист мами. Георгій віддухопелив його до втрати свідомості. Хлопчака відвезли до лікарні з поламаною ключицею та струсом мозку. Того самого дня Майя написала заяву в міліцію.

Георгій на місяць утік із країни. У нього виявилося достатньо знайомств і грошей, аби зрештою зробити так, ніби тієї заяви й не було взагалі. Однак у міліції попередили: побої надто серйозні, тож закрити справу можна за умови, якщо Майя відмовиться від звинувачень. Георгій зателефонував дружині й розмовляв із нею майже годину. Ілля до цього часу не знає, про що вони говорили, але історію таки зам’яли. Після того Георгій перебрався до нещодавно збудованого котеджу неподалік озера Басів Кут. Завів собі молоду коханку, зрідка приїжджав на квартиру, де мешкали Майя й Ілля, проте рук більше не розпускав. Лише тішився з того, як дружина та син сіпаються від його найменшого різкого поруху.

Останні шкільні роки Ілля Ісаєв так і жив — у постійному напруженому очікуванні, що батько надумає відродити пекло, в якому він зростав до 2008-го. До одинадцятого класу це відчуття трохи пригасло — все нібито налагодилось, — і саме тоді Георгій вирішив повернутися. Його покинула чергова коханка, він усе ще ночував у будинку на Басовому Куті, але чи не щодня навідувався на квартиру до дружини та сина. Його бізнес процвітав, і, схоже, чоловікові просто не було чим зайнятися.