Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

Навесні 2015-го Георгій просидів у квартирі кілька днів, переглянув усі синові табелі, а потім заявив, що хлопець вступатиме на стоматологічний факультет у Тернополі. За останні три роки чоловік помітно здав — набрав зайву вагу, став неповоротким і якимось немовби загальмованим, — одначе призабутий страх умить прокинувсь, і в очах Іллі батько постав колишнім грізним тираном, здатним озвіріти від придушеного шепоту за спиною чи невчасно кинутого погляду. Хлопець так його боявся, що не наважився перечити.

Так Ілля Ісаєв опинився в ТДМУ, де наприкінці другого курсу зустрів Індію Статник.

Ейфорія швидко минула, й увесь перший рік після переїзду до Тернополя Інді була самотньою. З подругами якось не склалося, а хлопці... Двоє старшокурсників залицялися до неї, та Інді на відміну від Рути чогось не вистачало. Вона начебто й не намагалася сподобатися, не була надто серйозною чи прискіпливою, проте після двох-трьох побачень кавалери зникали й більше не телефонували. Зовні дівчина зберігала незворушний вигляд, вдавала, наче це її не хвилює, але, певна річ, не могла не перейматися.

Через місяць після початку другого курсу, наслухавшись, як її сестра-десятикласниця перебирає хлопцями, Інді спробувала поводитись, як Рута: почала більш відверто вдягатися та накладати макіяж. І це допомогло — знаків уваги від чоловіків побільшало, — проте замість тішитися дівчина почувалася не в свої тарілці. Макіяж давав змогу сховатися — не лише їй, будь-кому, — тож, дивлячись на себе у дзеркало, Інді не вдавалось позбутися думки, що це не вона, або вона, але несправжня, і потім, коли поверталася до гуртожитку, роздягалася та змивала косметику з обличчя, вона сама собі здавалася геть нікчемною. Так мовби вона була нічим, пустушкою, і тільки туш, помада й тональний крем робили її вартою уваги.

За кілька тижнів Інді склала всю косметику до картонної коробки з «Нової Пошти», заштовхала її вглиб шафи та більше не діставала. Все стало, як колись.

У травні 2017-го в маршрутці дорогою додому вона познайомилися з Іллею Ісаєвим. Хлопець червонів до коренів волосся від самого погляду на неї. Вони перемовилися всього кількома словами, але по приїзді до Рівного Ілля таки наважився і, затинаючись, запропонував Інді обмінятися номерами телефонів. Він набрав її наступного ж дня та запросив на прогулянку. Інді — попервах без особливого захвату — погодилася. Вони побачилися, потім ще раз і ще раз, і вже за тиждень Інді не уявляла себе без Іллі. Хлопець виявився турботливим, уважним і поводився так, начебто боявся навіть ненароком завдати їй болю.

Ілля старанно вчився, хоча була в його потягові до знань якась приреченість. Спливло десять місяців, доки він розповів Індії історію стосунків із батьком. Та й то тільки потому, як дівчина напівжартома пригрозила, що покине його, якщо він не познайомить її зі своїми рідними. Після того Ілля й Інді ще дужче зблизилися. Вони часто обговорювали те, як із ними повелися, не жалілися, ні, просто міркували, як склалися б їхні долі, якби батьки дозволили їм піти власним шляхом. Під кінець 2018-го їхні розмови дедалі частіше зводилися до Рути, в якої виникли такі само проблеми. Минулого літа Ілля часто бував у Статників, тож знав їхню молодшу доньку й поступово в бесідах з Індією почав ставати на Рутин бік. Не те щоби він озвучував щось таке, чого Індія не сприймала чи не хотіла робити, річ була в тім, що Ілля не просто співчував, а наполегливо закликав допомогти, підтримати Руту, не дати їй відступити та піти тим шляхом, яким пішли вони, і це чомусь дратувало Індію. Вона думала про сестру, але мовбито бачила себе у дзеркалі. То було дивне й не надто приємне відчуття: вона любила Руту, ладна була будь-що захищати сестру, та щойно про це заводив мову Ілля Ісаєв, сердилася.

Власне, вони з Іллею й посварилися вперше якраз через Руту. Це трапилося наступного дня після похорону Якова Демидовича. Ілля й Інді гуляли набережною в центрі Тернополя, й дівчина зізналася про вчорашню суперечку з молодшою сестрою.

— Моя мала таки хоче бути письменницею, прикинь.

— І? — вигнув брову Ілля.

— Що і?

— Ну, й нехай.

— Ти не розумієш, — Інді відчула, як хтось неначе підсмикнув її нутрощі, й насупилася, — яка з неї письменниця? Кому це зараз потрібно?

Ілля пригадав брезклу батькову тушу, що горою нависла над ним, пригадав низький голос, із якого наче стирчали голки: «Підеш до Тернопільського медичного на стоматолога», — і, стуливши губи, мотнув головою.

— Але якщо це... — він намагався висловлюватись якомога м’якше, — ну, сам процес... якщо це робить її щасливою, чому вона має відмовлятися? Навіть якщо їй зараз не вдається. Ти ж теж не станеш лікаркою за один день.

Його порівняння було безневинним. Ішлося не про Інді Статник, а про те, що успіху не досягають за один день, однак у голові Індії все перекрутилося. Вона таки стане лікаркою, а її молодша сестра може стати тим, ким мріяла. Інді спалахнула й, скривившись, ображено запитала:

— Чому ти завжди на її боці?

В Іллі крутилось на язиці: тому що це правильно — боротися за те, у що віриш, що мрії — це чи не найважливіше з усього, за що слід триматися в житті, але зрештою, пожувавши губи, він лише тихо мовив:

— Я не на її боці.

— Ти захищаєш її! — злостилась Інді. — А вона з тебе сміється.

— Сміється?

Вона раніше не казала, що Рута, кепкуючи, прозвала його Очкастим Мачо.

— Так!

Насправді Рута не насміхалася: вона просто боялася, що Ілля забере в неї сестру.

Хлопець почервонів, ледь спохмурнів, проте не відступився.

— Я захищаю Руту, бо її не захищаєш ти.

— Але я не мушу...

— Ти мусиш, — з неочікуваною твердістю в голосі відкарбував він. — Вона твоя сестра. Ти повинна завжди ставати на її бік.

Інді закотила очі.

— О, припини.

— Не припиню, — він знову мотнув головою. — Невже для тебе це так складно?

— Навіть якщо вона помиляється?

— Особливо, коли вона помиляється.

У Іллі був двоюрідний брат Левко, старший за нього на десять років. Брат навчався спершу в НУВГП, а після закінчення університету отримав грант і вирушив на навчання до Швеції. Улітку 2012-го Левко разом із трьома друзями та