Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук
— Особливо, коли вона помиляється, — повторив Ілля. — Просто подумай, як Рута вчинила б на твоєму місці. Ну? — він ледь нахилив голову. — Твоя сестра стоятиме за тебе горою. Завжди. Невже ти в цьому сумніваєшся? І те, що ні я, ні ти не пішли тим шляхом, яким прагнули би піти, не причина ставитися до неї так, наче вона перед тобою чимось завинила.
Інді закусила губу та відвела погляд. Півхвилини вони мовчки простували поряд, а тоді дівчина рвучко розвернулася та закрокувала в інший бік.
3
Яків Чорнай уперше потрапив до Києва наприкінці липня 1990-го, через тиждень після проголошення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет. Приїхав складати вступні іспити до університету ім. М. П. Драгоманова, який на той час був Київським педагогічним інститутом ім. М. Горького. З усіх предметів Яків одержав «відмінно», і 5 серпня офіційно став студентом факультету іноземної філології (спеціальність «Мова і література»).
Сім’я Якова була нормальною — тобто нормальною за радянськими мірками: батько не пив, а матір, попри те, що працювала повний день, добровільно виконувала обов’язки домогосподарки. На момент Якового від’їзду до Києва батьки, хоч і мешкали в одній квартирі, стали один одному чужими. Не те щоби зненавиділи, просто за два десятки років шлюбу так утомилися, що часто впродовж дня заледве перемовлялися словом-другим. У сімнадцять Яків вважав себе надто дорослим, аби таким перейматися, жалів лише молодшу сестру, бо якщо йому, поки був малий, хоч зрідка перепадала дещиця турботливої уваги, то до одинадцятирічної Поліни батьки ставилися, неначе до ляльки, що вміє розмовляти. їх анітрохи не цікавило, чим вона займається поза домом і школою, ким мріє бути, що читає та яку музику слухає. Вони годували її, вдягали, зрідка приструнювали за погані оцінки, й на тому все. Власне, якби не Поліна, Яків узагалі не показував би носа додому. Мине чимало років (Якову перевалить за тридцять, у його сестри з’явиться власна сім’я), доки Поліна розповість, що гірко плакала щоразу, коли брат вирушав до Києва, і Яків нарешті зрозуміє, як багато означав для неї і як важко доводилося їй сам-на-сам зі збайдужілими батьками.
Улітку 1995-го Яків отримав диплом, після чого пішов працювати за направленням до 84-ої київської школи. За три роки Чорная слідом за вчителем математики переманили до новоствореного печерського ліцею «Лідер» (колишньої 171-ої школи). За місяць по тому, 17 серпня 1998-го, Росія оголосила технічний дефолт, що миттєво позначилося на досі кволій після розпаду СРСР економіці України, тож попри те, що зарплатня в ліцеї була відчутно вищою, а умови праці взагалі незрівнянно кращими, Яків задумався про повернення до Рівного. Він довго не наважувався подати заяву на звільнення — роботи в Рівному теж не було, — і сяк-так перебивався два роки, підпрацьовуючи у вільний час репетитором з англійської. На початку нульових ситуація нормалізувалась, і зрештою все лишилося, як є, — Яків нікуди не поїхав.
2005-го з різницею лише у п’ять місяців померли його батьки: спершу тато через незрозумілу черевну інфекцію, потім мама від інфаркту. Невдовзі по тому Поліна перебралася до Львова, і думки про повернення до Рівного зринули у свідомості знову. Проте після майже півтора десятка років відсутності місто здавалося Якову чужим, незнайомим, і він просто не уявляв, до чого там докласти рук. Зрештою Чорнай здав батьківське житло квартирантам (ренту з Поліною домовилися ділити навпіл) і залишився в Києві.
У вересні 2008-го Яків познайомився з Анною Ославською, на вісім років молодшою за нього інтернкою з 18-ої міської лікарні Києва. Познайомився трохи дивно. Тоню Мірзаєву, його колишню одногрупницю, яка з 2003-го також учителювала в «Лідері», у липні збило авто на бульварі Шевченка. Півтора тижні Тоня пролежала в комі, надалі протягом місяця її тричі оперували. Батьки дівчини перебували за кордоном — одними з перших, іще 1996-го, подалися до Італії, — і, схоже, не вважали коматозний стан своєї єдиної доньки вагомою причиною для того, щоби навідатися до України. Пізніше, отямившись, Тоня мляво виправдовувалася, мовляв, тато з мамою були нелегалами й водночас прожили в Італії достатньо довго, щоби знайти друзів і гарну роботу, після перетину кордону їх би нізащо не впустили назад до ЄС, а починати життя з нуля, коли тобі за п’ятдесят, та ще й в Україні — не найкраща ідея. Менше з тим. Гроші вони надсилали справно, і то надсилали саме Якову, оскільки нікого ближчого в Тоні в радіусі трьохста кілометрів від Києва не виявилося. До кінця літа Чорнай що два-три дні ходив до лікарні й купував для дівчини все необхідне.
Анну він помітив одразу. Висока, зосереджена, з акуратно зібраним і скрученим у тугу гульку волоссям. Вона була сама стримана зверхність і неприступність, однак якимось дивом саме це й вабило. Попервах Яків вважав Анну медсестрою. На початку серпня вона вже впізнавала його й віталася, і якогось дня, невдовзі по тому, як Тоня Мірзаєва опритомніла, Яків звернувся до неї «сестро», на що Анна, задерши підборіддя, роздратовано кинула: «Я не медична сестра, я — інтернка», після чого впродовж наступних двох тижнів заледве відповідала кивком на привітання Чорная.
Через тиждень після того, як Тоню виписали, Яків повернувся до лікарні, знайшов Анну та запросив її повечеряти. Дівчина зміряла його зацікавленим поглядом, ніби побачила вперше, але погодилася. Вони зустрілись у вихідні, і на той момент Яків уже розумів, що закохався по вуха, проте після кількох хвилин розмови засумнівався, що їхнє з Анною знайомство матиме хоч якесь продовження. Дівчина була одержима кар’єрою та безперестану торочила про інтернатуру, ординатуру, бажання стажуватися за кордоном, можливості для молодих лікарів у європейських клініках тощо. На її тлі Яків зі своєю залюбленістю у високочолі книжки сам собі видавався нудним і немовби запліснявілим. Утім, коли за кілька днів хлопець зателефонував Анні та покликав у кіно, дівчина знову погодилася. Через два тижні вони почали зустрічатися.
Чорнай закохувався щодень більше. Анна натомість воліла не зациклюватися: Яків її
