Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

шлюбу. На паперах із суду хтось невміло сфальшував його підпис. У листі взагалі була якась нісенітниця. Уляна писала, що вважає себе жінкою, якій завжди діставалася найдовша соломинка, а тому більше не може гибіти в Україні, просила не шукати її й обіцяла, щойно влаштується, віддати відкладені за чотири роки Григорової роботи в Індії гроші. Насамкінець, немовби згадавши останньої миті, вона черкнула телефон та адресу старої, в якої покинула Дем’яна.

Григір опустився на підлогу й розплакався. Через годину зібрався на силах і привіз Дем’яна, а тоді півночі рачкував кімнатою, віддраюючи до блиску всі предмети, до яких торкалась Уляна.

Ніяких грошей, певна річ, вона не надіслала.

Наступного тижня, коли гіркота душила вже не так, і йому вдавалося принаймні розмовляти з людьми, Григір провів невелике розслідування. Почав із розпитування Уляниних колег (вона працювала бухгалтеркою на «Азовмаші»), довго нічого не міг добитися, доки зрештою якась літня жінка відвела його вбік і розповіла, що ще до Нового року Уляна познайомилася з іноземцем, чи то італійцем, чи то голландцем, який возив до Європи металобрухт, а потім той начебто закохався та запропонував їй одруження. Григір також обійшов Уляниних подруг. Його дружина не була дурепою та не поспішала палити мости: узимку побувала в коханця, роздивилася, що там і як, порівняла затишне західноєвропейське містечко із затягнутим смогом Маріуполем і повернулася до України. Оформивши за допомогою хабара документи про розлучення, Уляна Джикія, ні з ким не попрощавшись, здиміла з України.

Григір залишився в смердючому гуртожитку, без нормальної роботи, із чотирирічним сином, якого не знав, на руках. Через два місяці він зробив пропозицію двадцятисемирічній медсестрі заводської поліклініки Аміні Алієвій. Дівчина погодилась, і в червні 1997-го вони розписалися в місцевому РАЦСі. 1998-го народилась Інді, а ще за рік уся сім’я перебралася до Рівного.

У неділю, 20 листопада 2010-го, Григір Статник простував із закупів у «ВОПАКу», коли на пішохідному переході перед ним загальмував темно-зелений «УАЗ» із прикріпленими до даху жовтими шашками таксі. З машини виборсався чоловік з обвислим черевом, хворобливо брезклим обличчям і кинувся до Григора обійматися. Статник інстинктивно сахнувся, й лише коли незнайомець назвався — Федір Могилець, у його пам’яті щось сколихнулося. Григір невиразно пригадував когось із таким іменем. Кілька секунд він уважно придивлявся до незнайомця, аж поки за каламутними, схованими глибоко між пожовтілими складками шкіри очима не впізнав широкоплечого юнака, з яким певний час працював у одному цеху невдовзі після переїзду із Краматорська до Маріуполя.

Чоловіки не бачилися майже два десятки років, Федір тішився зустрічі, наче дитина, й заходився запрошувати Григора на пиво. Статник ухилявся — так, колись, обов’язково зустрінемось, — але Федір не став слухати, замкнув машину й посунув його до найближчої пивниці.

Вони зайняли один вільний столик у «Броварні на Грушевського». Сіли, розговорилися. Могилець звільнився з «Азовмашу» восени 1992-го, мігрував до Єкатеринбурга, майже десять років перебував у Росії, отримав російський паспорт, але 2002-го повернувся до України (мовляв, у нас тут дихається вільніше), кілька місяців безуспішно шукав роботу в Києві, наступні чотири роки проживав зі співмешканкою в Житомирі, потім вони розбіглися, після чого він опинився, по суті, на вулиці. З травня 2008-го Федір листувався із сорокап’ятирічною вдовою з Гощі, у липні вона покликала його до себе, чоловік приїхав і відтоді таксує в Рівному на старезному, купленому ще в Росії «УАЗику». П’ять місяців тому, в липні, вдова несподівано померла від інфаркту, її діти нагодилися з Польщі та й вигнали Федора, тож тепер він винаймає тісну кімнатку в панельній багатоповерхівці на Північному. Під кінець Могилець аж розплакався: ні дітей, ні батьків, ні дружини — нікого, мовляв, у нього немає. Трохи заспокоївшись, узявся розпитувати Григора. Що поробляє? Як опинився в Рівному? Як Уляна? Як Дем’ян? Статник пояснив, що оселився в Рівному після смерті батька, з Уляною давно розлучився, невдовзі одружився вдруге, зараз, крім Дем’яна, виховує ще двох доньок, а тоді, не стримавшись, похвалився, що на вісімнадцятиріччя планує подарувати синові автомобіль. Федір після того притих, розмова провисла, і зрештою чоловіки, для годиться обмінявшись номерами телефонів, розійшлися.

У грудні 2010-го Дем’ян Статник розбився на подарованому батьком авто. У січні Григір отримав на мобільний виклик із незнайомого номера, який починався на +34. Статник нехотячи приклав телефон до вуха, одначе спливла хвилина, доки зрозумів, що чує Уляну. Вони не спілкувалися тринадцять років, і чоловік просто не повірив, що скурений до хрипоти голос, який скреготів у динаміку, належить його колишній дружині. Ще дужче шокували Улянині слова. Вона кілька разів обізвала його вбивцею, а потім почала раз у раз повторювати, навіщо він убив її сина? Григір хотів огризнутися на оте її «вбив», але вирішив, що жінка не при пам’яті, й радше втомлено, ніж сердито відрізав: «Дем’ян і мій син також». Виникла коротка пауза, після чого з Уляниного язика злетіло ошелешене: «То він не розповів?» Статник відчув, як нутрощі обкладає кригою. «Що не розповів?» Кілька секунд у слухавці лунало лише надсадне Улянине дихання, а тоді стало тихо. Жінка розірвала зв’язок. Чоловік спробував перетелефонувати — раз, удруге, втретє, — проте виклик не йшов. Уляна Джикія вимкнула телефон.

Прокрутивши в голові розмову, Григір схопився за мобілку, знайшов номер Федора Могильця й набрав його. Той прийняв виклик одразу, але не озивався. Просто мовчав.

— Ти телефонував їй? — випалив Статник.

Мовчання. Григір, не стримавшись, гарикнув:

— Відповідай!

У динаміку прошелестіло:

— Так.

— Коли?

— Сьогодні вранці.

— Чому саме сьогодні? — Статник відчув, як обличчя наливається кров’ю, а у вухах зароджується неприємний гул.

— Я не працював на свята, ну там, розслабився трохи... — Федорів язик заплітався, а Григір збагнув, що Могилець п’яний як чіп і то, напевно, п’яний уже дуже довго. — Я нічого не знав. Тобто я лише с... сьогодні натрапив на новину про смерть Дем’яна.

— Але чому ти зателефонував їй? — Григір, зриваючись на вереск, загорлав: — І звідки в тебе її номер?! Як ти розшукав її?

— У мене був її мейл. Ми іноді зв’язувалися. В листопаді я написав, що зустрів тебе на вулиці. Вона надіслала номер телефону — іспанський, вона зараз у Каталонії живе — і ми трохи побалакали.

— Навіщо? Я не розумію, чому ти... — Статник похлинувся слиною й оглушливо закашлявся.

— Я гадав, що вона мусить знати, — з похмурою відчуженістю в голосі проказав Могилець. — Вона має право.

Статник зробив глибокий вдих, але