Сяйво - Стівен Кінг
Знову налетів різкий порив вітру, цього разу з північного заходу — ото ще! — і Геллорана відгородило сніжною стіною й від невиразних обрисів пагорбів, і навіть від заметів уздовж узбіччя. Він їхав крізь заметіль.
І тут у місиві перед Геллораном загрозливо виросли яскраві, як палаючий натрій, фари снігоочисника, вони мчали назустріч, і Геллоран із жахом зрозумів, що замість того, щоб пройти поруч, «б’юїк» цілиться носом точно між цих вогнів. Снігоочисник не дуже й переймався, по своєму боці дороги їде чи ні, а Геллоран дозволив б’юїкові покластися на долю.
Крізь голосне виття вітру прорвалося ревіння дизеля, а за ним — гудіння клаксона, протяжливе, оглушливо голосне.
Яйця Геллорана перетворилися на два маленьких зморщених мішечки, набитих колотим льодом, а кишки немов би злиплися, зробившись купою замазки.
Тепер з білизни виступив і колір — заліплений снігом жовтогарячий. Дік бачив високу кабіну, довгий овал, а за ним — фігуру водія, що розмахує руками. Він бачив В-подіб-ні бічні ножі снігоочисника, що вивергають на замети уздовж лівого узбіччя сніг, схожий на білий вихлоп.
— УААААААААА! — вимогливо репетував клаксон. Геллоран надавив на акселератор так, немов це були груди його коханої, і «б’юїк» рвонув уперед і вправо, туди, де узбіччя було вільне від сніжного насипу; снігоочисники, які їхали в той бік, скидали сніг просто з обриву.
(з обриву, аякже, з обриву...)
Мимо, ліворуч від Геллорана, всього за кілька дюймів проблиснули бічні ножі, які були на добрих чотири фути вищі даху «Електри». Аварія здавалася неминучою доти, доки снігоочисник не проїхав мимо. У голові в Діка проблиснули уривки молитви, яка наполовину була невиразним вибаченням перед хлопчам.
А потім снігоочисник опинився позаду, у дзеркальці спалахували й блищали сині лампочки.
Геллоран знову вивернув кермо «б’юїка» вліво, але марно, машину на ходу занесло, і вона, як у сні, поплила до краю обриву, збиваючи двірниками сніжну піну на вітровому склі.
Геллоран рвонув кермо назад, туди, куди тягло «б’юїка», і багажник з капотом почали мінятися місцями. Охоплений панікою, Дік із силою надавив на гальмо, а потім відчув удар. Дорога попереду зникла... він дивився в бездонну прірву, заповнену падаючим снігом, а глибоко внизу невиразно вид-нілися далекі зеленувато-сірі сосни.
(Звалюся, Богородице Діво, зараз звалюся)
І отут машина зупинилася, нахилившись вперед під кутом тридцять градусів. Ліве крило вм’ялося в бордюр, задні колеса майже відірвалися від землі. Коли Геллоран спробував дати задній хід, вони лише безпомічно закрутилися. Серце виконувало барабанний дріб не гірше від Джима Крапи.
Дік виліз із машини дуже обережно — і, обійшовши «б’юїка», зупинився біля заднього мосту.
Він стояв там, безпомічно розглядаючи колеса, і тут бадьорий голос позаду сказав:
— Привіт, друже. Ти, мать твою, здурів, без сумніву. Геллоран обернувся й побачив на дорозі за сорок ярдах від себе снігоочисник, ледь помітний за снігом, що несеться на вітрі, тільки на даху кабіни оберталися сині лампи і плив нагору темно-коричневий струмінь вихлопу. Просто за спиною Діка стояв водій у довгій дублянці, поверх якої був натягнутий непромокальний плащ. На голові водій мав шапочку механіка в тонку синьо-білу смужку, і Геллоран ніяк не міг узяти до тями, чому кусючий вітер не здуває її. (приклеїв, звісно приклеїв)
— Привіт, — сказав він. — Можете витягти мене назад на дорогу?
— Та напевно можу, — сказав водій снігоочисника. — Якого чорта ви робите на цій дорозі, містере? Непоганий спосіб відкинути копита.
— Невідкладна справа.
— Таких невідкладних справ не буває. — Водій говорив повільно й доброзичливо, як з розумово відсталим. — Якби ви лупнулися об стовпчик трохи дужче, ніхто б вас звідси не виволік до першого квітня. Нетутешній, чи як?
— Нетутешній. І якби моя справа не була такою терміновою, і духу мого б тут не було.
— Он як? — Водій перемінив позу, готовий спілкуватися далі, немов вони випадково зупинилися побалакати на задньому ґанку, а не стирчали в сніжному бурані, спілкуючись за допомогою крику, а машина Геллорана не балансувала на висоті трьохсот футів над верхівками дерев. — Куд: їдете? Естес?
— Ні, є тут одне місце, готель «Оверлук», — сказав Геллоран. — Трохи далі за Сайдвіндером...
Але водій сумовито затряс головою.
— Здається, я це місце чудово знаю, — сказав він. — Містере, до старого «Оверлука» ви в житті не доберетеся. Дороги між Естес-Парк і Сайдвіндером перетворилися на хрін-зна-що, хай їм грець. Як сніг не розгрібай, одразу навалює новий. Я тут кілька миль їхав через замети, то там посередині футів шість буде, щоб вони провалилися. А навіть коли ви й доберетеся до Сайдвіндера, то дорога звідти закрита аж до
Бакленда, а це вже у Юті. Ні-і. — Він похитав головою. — Не вийде, містере. Ні хріна у вас не вийде.
— Треба постаратися, — відповів Геллоран, докладаючи всіх зусиль, щоб говорити нормальним тоном. — Там одне хлопча...
— Хлопчак? Hi-і. «Оверлук» наприкінці вересня закривається. Чого його тримати відкритим, невигідно. Надто багато таких ось лайняних буранів.
— Він синок сторожа. Потрапив у біду.
— Звідки ви знаєте?
Терпіння Геллорана лопнуло.
— Господи, ви що, збираєтеся до вечора стояти тут і плескати язиком? ЗНАЮ Я, ЗНАЮ! Ну, будете ви витягати мене назад на дорогу чи ні?
— Щось ви занадто нервовий, — завважив шофер, не дуже зніяковівши. — Звичайно, лізьте в машину. У мене під сидінням ланцюг.
Геллоран знову сів за кермо, і тут від запізнілої реакції його затрясло. Руки в нього буквально оніміли — він забув взяти рукавички.
Снігоочисник заднім ходом дістався до багажника «б’юїка», й Геллоран побачив, що водій виліз із великим мотком ланцюга.
Геллоран відкрив дверцята й крикнув:
— Допомогти?
— Не лізьте під руку, ото і все, — прокричав у відповідь водій. — Тут роботи — раз плюнути.
І справді. Ланцюг туго натягнувся, «б’юїк» здригнувся й за мить знову опинився на дорозі, націлившись більш-менш на Естес-Парк. Водій
