Сяйво - Стівен Кінг
— Прокляття на вас обох. Знаю, чого вам треба. Але ні хріна у вас не вийде. Цей готель... він мій. Йому потрібен я. Я! Я!
— Денні, двері! — крикнула вона. — Замкни двері!
Денні штовхнув важкі дерев'яні двері, і вони з тріском зачинилися в той момент, коли Джек стрибнув. Коли вони ввійшли в пройму, Джек глухо вдарився об них, але марно.
Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була занадто далеко, щоб допомогти; питання про те, буде Джек замкнений усередині, чи опиниться на волі, мусило вирішитися за кілька секунд. Денні випустив засув, знову схопив його й пропхнув у скоби саме тоді, коли двері скажено затряслися. Потім їх перестали трясти, але пролунало кілька глухих ударів — це Джек бився об них плечем. Сталевий засув діаметром чверть дюйма тримав міцно й не збирався піддаватись. Венді повільно відсапалася.
— Випустіть мене! — бушував Джек. — Випустіть! Денні, мать твою так, я твій батько й хочу вийти звідси! Ану, роби, що тобі кажу!
Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді перехопила її й пригорнула до грудей.
— Денні, з батьком треба рахуватися! Роби, як я сказав! Або я тобі так задам, що все життя будеш пам’ятати. Відчини ці двері або я тобі вб'ю в голову твої паршиві мізки!
Денні дивився на матір, блідий, як віконне скло.
Чутно було, як Джек важко дихає за півдюймом твердого дуба.
— Венді, випусти мене! Зараз же випусти! Ах ти, курва, сука фригідна! Випусти мене! Чуєш! Ану, випусти мене звідси, тоді я все спущу на гальмах! А ні, то я з тебе котлету зроблю! Налуплю як Сидорову козу, рідна мати тебе не впізнає! Зараз же відчини двері!
Денні застогнав. Венді подивилася на нього й побачила, що хлопчик ось-ось знепритомніє.
— Ходімо, доко, — сказала вона, дивуючись спокою власного голосу. — Пам’ятай, це говорить не тато. Це готель.
«Поверніться і випустіть мене звідси НЕГАЙНО!» Джек накинувся на двері, дряпаючи їх нігтями. Почувся надривний звук.
— Це готель, — повторив Денні. — Готель. Я пам’ятаю.
Але він оглядався, й перелякане личко скулилося.
47. ДенніБуло третя година пополудні все того ж довжелезного дня.
Вони сиділи на великому ліжку у своїй квартирі. Денні неспинно крутив у руках модель «фольксваґена» із чудовиськом, що висунулося через опущений верх, і не міг зупинитися.
Поки вони йшли через вестибюль, було чутно, як тато трясе двері; до них долітали удари й хрипкий, ображено-роз-дратований голос. Джек, як повержений правитель, вивергав потік обіцянок покарати, проклинав, обіцяв їм обом, що вони будуть шкодувати про свою зраду до смерті, — адже всі ці роки він буквально надривався заради них.
Денні думав, що вгорі ці лементи чутні не будуть, однак люті звуки у всій повноті лунали із шахти ліфта для доставки їжі. Мамине обличчя було блідим, а на шиї — на шиї проступили жахливі коричнюваті синці. Там, де тато намагався...
Він усе крутив і крутив у пальцях модель — її подарував тато в нагороду за те, що Денні виконав своє завдання з читання.
(...де тато намагався обійняти маму занадто міцно...)
Мама поставила на програвачі якусь тиху музику, скрипливу й повну ріжків і флейт. Вона втомлено посміхнулася Денні. Він спробував посміхнутися у відповідь і зазнав невдачі. Навіть коли додали звук, хлопчикові здавалося, що він чує, як тато кричить на них і кидається на двері комори, немов звір у клітці зоопарку. А якщо татові знадобиться в туалет? Що він тоді буде робити?
Денні заплакав.
Венді відразу ж зменшила звук програвача й обійняла хлопчика, погойдуючи на колінах.
— Денні, любий, усе буде добре. Справді. Якщо твоє послання не отримає містер Геллоран, то отримає хто-небудь інший. Як тільки скінчиться буран. Однаково, поки він не перестане, ніхто не зможе сюди дістатися. Ні містер Геллоран, ніхто. Але коли буря скінчиться, усе знову буде чудово. Ми поїдемо звідси. І знаєш, що ми зробимо наступної весни? Усі троє?
Денні похитав головою, уткнувшись їй у груди. Він не знав. Йому здавалося, що весни не буде вже ніколи.
— Ми поїдемо на риболовлю. Наймемо човен і поїдемо ловити рибу. Як торік на озері Четтертон. Ти, я і тато. Може, ти спіймаєш нам на вечерю окуня. А може, ми нічого не впіймаємо, але час проведемо прекрасно. Неодмінно.
— Матусю, я тебе люблю, — сказав хлопчик і обхопив її.
— Ох, Денні, і я теж люблю тебе.
Зовні вив і верещав вітер.
Близько половини п'ятої, коли денне світло почало згасати, крики припинилися.
Вони в цей час поринули в тривожну дрімоту. Венді і далі обіймала Денні. Вона не прокинулася. Прокинувся хлопчик. Тиша чомусь здалася більш страшною, більш загрозливою, ніж крики й удари в міцні двері комори. Що, тато знову заснув? Чи вмер? Чи?..
(чи вибрався звідти7)
Хвилин за п’ятнадцять тишу порушили голосний металевий скрип і деренчання. Важкий скрегіт, потім механічний гул. Венді з криком прокинулася.
Знову запрацював ліфт.
Вони прислухалися до його гудіння, широко розкривши очі, обійнявшись. Ліфт їздив з поверху на поверх, закриваючись, ляскали ґратчасті дверцята, із тріском відчинялися латунні. Чувся сміх, п’яні крики, іноді — вереск і тріск.
Навколо них оживав «Оверлук».
48. ДжекВін сидів на підлозі комори, поставивши між витягнутими ногами коробку крекерів «Тріскіт», і дивився на двері. Крекери він ковтав, не розбираючи смаку, один за одним, просто тому, що слід було чим-небудь підкріпитися. Коли він вибереться звідси, йому знадобляться сили. Усі, до краплі.
У цю конкретну мить Джек думав, що ще жодного разу в житті не почував себе таким жалюгідним. Його розум і тіло разом виявилися справжнім довідником болю. Голова розколювалася, як з похмілля, біль накочував приступами, що викликали нудоту. Були й інші ознаки похмілля: у роті немов ескадрон ночував, у вухах дзвеніло, серце билося дужче, ніж зазвичай, важкими ударами, як тамтам. А ще від того, що він кидався на двері, ломило плечі, а горло від марних криків саднило й