Сяйво - Стівен Кінг
Вона спробувала обірвати думку, але було занадто пізно.
(і до голосів)
Тому що час від часу здавалося, що внизу — не самотній безумець, що кричить і розмовляє з примарами, які живуть усередині його розкришеного розуму. Час від часу Венді чула (або тільки думала, що чує) схожі то на завмираючий, то на підсилений радіосигнал інші голоси, і музику, і сміх. Ось до неї доносилася бесіда Джека з кимось на прізвище Ґрейді (ім’я вона десь чула, але де, не могла зміркувати): її чоловік щось стверджував, запитував й, хоча панувало мовчання, його голос звучав голосно, начебто Джек хотів перекричати постійний шум на задньому плані. І одразу, вселяючи жах, лунали інші звуки, які немовби зісковзували — танцювальна музика, оплески, веселий і все ж владний чоловічий голос, що, здається, намагався переконати когось виголосити промову. Ці звуки доносилися періодами від тридцяти секунд до хвилини (досить, щоб ошаліти від жаху), а потім знову зникали й чувся лише голос Джека. Тон був наказний, а мова трохи невиразна — ох, як добре Венді пам’ятала цю манеру нетверезого Джека! Але в готелі, крім шеррі для тортів, пити було нічого. Хіба не так? Так, але якщо вона зуміла уявити, що готель повен музики й голосів, чи не міг Джек уявити, що п’яний?
Ця думка їй не сподобалася. Зовсім.
Венді дісталася до вестибюлю й озирнулася. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, був знятий; сталева стійка, до якої він був прикріплений, перевернулася, начебто хтось, проходячи повз, необережно зачепив її.
З високих, вузьких вікон бальної зали на килим у вестибюлі через відкриті двері падало м’яке, приємне біле світло. Серце Венді голосно билося, вона пройшла до розчинених дверей і заглянула. Порожньо й тихо. Єдиним звуком була та цікава субауральна луна, що ніби затримується у всіх великих кімнатах — від соборів до віталень, де грають у бінґо.
Вона повернулася до стійки й нерішуче постояла, прислухаючись до виття вітру зовні. Такого бурану ще не бувало,
і він продовжував набирати силу. Десь на західній стороні з віконниці зірвало замок, і той гойдався з тужливим тріском — так стріляє в тирі самотній відвідувач.
(Джеку, слово честі, тобі треба цим зайнятися. Перш ніж усередину що-небудь пробереться.)
Як вона вчинить, якщо Джек накинеться на неї просто зараз? — задумалася Венді. Якщо він вискочить через темну глянсувату реєстраційну стійку зі стопками бланків, де на срібній підставці стоїть маленький дзвінок? Вискочить, мов якесь кровожерливе чортеня з табакерки, мов ошкірений чортик з величезним ножем у руці й очима, позбавленими будь-якого проблиску розуму? Заціпеніє вона від жаху чи в ній збереглося досить від праматері, щоб дати йому бій і заради сина боротися, поки одне з них не загине? Венді не знала. Сама думка викликала нудоту, все життя починало здаватися довгим спокійним сном, що заколисав її й, безпомічну, викинув у цей кошмар наяву. Вона розслабилася. Коли сталося лихо, воно спала. Минуле Венді було звичайнісіньким. Її ніколи не випробовували вогнем, тепер прийшов час випробувань, але льодом, а не полум’ям, і їй не дозволять проспати його. Нагорі чекає син.
Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зиркнула за стійку й зупинилася, щоб спершу заглянути у внутрішній офіс, а вже потім заходити туди. Потім пошукала рукою кухонні вимикачі на стіні за наступними дверима, безпристрасно очікуючи, що в будь-яку секунду її руку накриє чужа долоня. Потім, тихенько загудівши, загорілися лампи денного світла, стало видно кухню містера Геллорана — тепер її кухню, добре це чи погано, — блідо-зелені кахельні плити, блискучий посуд, порцеляна без єдиної цятки, блискучі хромовані крайки. Вона обіцяла містерові Геллорану тримати кухню в чистоті й стримала своє слово. їй здавалося, що це — одне з безпечних для Денні місць. Її начебто огортала й заспокоювала присутність Діка Геллорана. Денні звернувся до містера Геллорана. Коли Венді в страху сиділа нагорі поруч із сином, а чоловік розспівував, шумів і буянив унизу, здавалося, що надії майже немає. Але тут, у володіннях містера Геллорана, вона майже повірила в його приїзд. Може, зараз він був уже в дорозі, прагнучи дістатися до них, незважаючи на буран. Можливо.
Вона пройшла в інший кінець кухні до комори, відсунула засув і зайшла всередину. Взявши бляшанку томатного супу, Венді знову закрила двері й зачинила їх на засув. Двері щільно прилягли до підлоги. Якщо тримати їх на замку, не доведеться турбуватися, що в рисі, борошні або цукрі виявиться мишачий або щурячий кал.
Венді розкрила консервну бляшанку й — плюсь! — вивалила почасти застиглий уміст у каструльку. Потім сходила до холодильника по молоко і яйця для омлету. Потім — у холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі повсякденні, що ввійшли в життя Венді ще до того, як там з’явився «Оверлук», допомогли їй заспокоїтися. Вона розтопила на сковорідці олію, розвела суп молоком, а потім вилила на сковорідку збиті яйця.
Раптом її охопило почуття, що хтось став у неї за спиною й тягнеться до горла.
Венді різко обернулася, стискаючи ніж. Нікого.
(Івізьми себе в руки, дівчинко!)
Натерши в мисочку сиру від великого шматка, Венді додала його в омлет, сам омлет перевернула й зменшила газ до чистого блакитного полум’я. Суп розігрівся. Каструльку вона поставила на велику тацю, там уже лежало столове срібло й стояли дві глибокі тарілки, дві малі, сільничка й перечниця. Коли омлет тихенько запихкав, Венді переклала його на тарілку, а другою накрила.
(тепер назад тією ж дорогою, якою прийшла, вимкнути світло в кухні, пройти через контору, через ворітщ в стійці, прихопити двісті доларів)
Пройшовши через дверцята в стійці у вестибюль, Венді зупинилася й поставила тацю поруч зі срібним дзвінком. Нереальність простиралася тільки до цього місця. Якась сюрреалістична гра в хованки...
Вона стояла в повному тіней вестибюлі, супилася й міркувала.
(нумо, дівчинко, цього разу погляньмо фактам в лице: хоча ситуація справді примарна, у ній є певні реальні моменти. Наприклад — у цьому безглуздому збіговиську почуття відповідальності не втратила тільки ти. У тебе син п Уяти з хвостиком років, за яким треба наглядати, й чоловік — щоб із ним не трапилося і яким би небезпечним він не зробився... може, почасти ти й за нього відповідаєш. А навіть якщо
