Сяйво - Стівен Кінг
— Ви, звичайно, знаєте, — сказав Ґрейді, довірчо нахиляючись до Джека над візком, — що ваш син намагався залучити сюди стороннього. У вашого хлопчика величезний талант — управляючий міг би використовувати його на подальше процвітання «Оверлука», ще більше... ну, скажімо, збагатити його? Але ваш син намагається застосувати цей талант проти нас. І робить це навмисно, містере Торренсе сер. Навмисно.
— Стороннього? — тупо запитав Джек.
Ґрейді кивнув.
— Кого?
— Ніґера, — сказав Ґрейді. — Чорномазого кухаря.
— Геллорана?
— Так, сер, по-моєму, його звуть так.
За черговим вибухом сміху почувся ниючий протестуючий голос Роджера, який щось говорив.
— Так! Так! Так! — співучо затяг Дервент. Його оточення підхопило, але не встиг Джек розчути, чого вони тепер хотіли від Роджера, як музиканти знову заграли — мелодію «Такседо джанкшн», у якій було багато соковитого саксофону, але не дуже багато «соул».
(«соул»? «соул» ще навіть не придумали, чи придумали?)
(ніґер... чорномазий кухар...)
Джек відкрив рота, збираючись заговорити й не знаючи, що може вийти. Вийшло ось що:
— Мені сказали, ви не здобули вищої освіти. Однак ви говорите не як неосвічена людина.
— Я справді дуже рано завершив організовану освіту, сер. Але управляючий піклується про своїх службовців. Він вважає, що це себе виправдує. Освіта завжди виправдує себе, ви згодні, сер?
— Так, — здивовано сказав Джек.
— Ви, наприклад, виявили неабияку зацікавленість у тому, щоб побільше довідатися про готель «Оверлук». Дуже мудро з вашого боку, сер. Дуже шляхетно. У підвалі залишили відомий альбом — щоб ви знайшли його...
— Хто? — швидко запитав Джек.
— Звичайно, управляючий. Якщо побажаєте, у ваше розпорядження можна надати й інші матеріали певного роду...
— Бажаю. Дуже бажаю. — Джек спробував упоратися з тремом у голосі й зазнав жалюгідної поразки.
— Так, ви справжній учений, — сказав Ґрейді. — Не кидаєте тему, поки та не вичерпається. Використовуєте всі джерела. — Нагнувши низькочолу голову, він відтягнув лацкан білої куртки й кісточками пальців стер невидиму Джекові цятка бруду. — А крім того, управляючий ніяк не обмежує свою щедрість, — продовжував Ґрейді. — Жодним чином. Погляньте на мене — покинув школу в десятому класі. Подумайте, наскільки ви самі могли б просунутися в організаційній структурі «Оверлука». Можливо... у свій час... аж на вершечок.
— Справді? — прошептав Джек.
— Але насправді це вирішувати вашому синові, чи не так? — запитав Ґрейді, піднявши брови. Делікатний жест дивовижним чином поєднувався з ними: брови були волохатими й справляли враження лютості.
— Це вирішувати Денні? — Джек насупився, дивлячись на Ґрейді. — Звичайно, ні. Ні. Я не дозволю своєму синові приймати рішення, які стосуються моєї кар’єри. Ще цього не вистачало. За кого ви мене маєте?
— За віддану людину, — тепло сказав Ґрейді. — Можливо, я погано висловився, сер. Скажімо так: ваше майбутнє тут залежить від того, як ви вирішите вчинити щодо норовливого сина.
— Свої рішення я приймаю сам, — прошептав Джек.
— Але вам доведеться розібратися з хлопчиком.
— Розберуся.
— Рішуче.
— Рішуче.
— Чоловік, який не вміє дати собі ради з власною родиною, не дуже цікавий для нашого управляючого. Якщо людина не в змозі настановити дружину й сина, навряд чи можна сподіватися від неї, що вона зуміє вибрати правильний шлях для себе — не кажучи вже про те, щоб прийняти на себе відповідальний пост у настільки значній операції. Він...
— Я ж сказав, що приструню його! — вигукнув Джек, зненацька впадаючи в лють.
Щойно закінчилася «Такседо джанкшн», а нова мелодія ще не починалася. Лемент потрапив точнісінько в паузу, й розмови за спиною Джека раптово припинилися. Його раптом кинуло в жар. Він упевнився, що всі до єдиного не зводять із нього очей. Вони покінчили з Роджером і тепер візьмуться за нього. Перевернись. Служи. Умри. Якщо будеш грати з нами, ми теж пограємо з тобою. Відповідальна посада. Вони хочуть, щоб він приніс у жертву свого сина.
(а тепер він усюди тягається за Геррі й виляє хвостиком...)
(перевернись, умри, віддай сина на заклання)
— Будь ласка, сюди, сер, — сказав Ґрейді. — Тут дещо, що може вас зацікавити.
Розмова потекла знову, вона робилася то голоснішою, то тихішою, у неї був свій ритм, він то вплітався в музику, то вибивався з неї. Грали свінґову варіацію «Тікет ту райд» Леннона й Маккартні.
(чував я й краще — у супермаркеті, з гучномовця)
Джек по-ідіотськи хихикнув. Опустивши погляд до лівої руки, він побачив, що там ще один напівпорожній келих.
І спорожнив його одним великим ковтком.
Тепер він стояв перед полицею каміна, ноги зігрівав розпалений у каміні тріскучий вогонь.
(вогонь?., у серпні?., так... і ні... час став єдиним)
Між двома слониками зі слонової кістки стояв годинник під скляним ковпаком. Стрілки показували без хвилини північ. Він затуманеними очима вп’явся на них. То що, Ґрейді хотів показати йому оце? Він повернувся, щоб запитати, але Ґрейді вже не було.
Наполовину відігравши «Тікет ту райд», музиканти завершили мелодію міддю фанфар.
— Наспів час! — оголосив Горас Дервент. — Північ! Маски геть! Маски геть!
Він знову спробував обернутися, щоб побачити, які відомі обличчя виявляться під Глянцем і барвами масок, але заціпенів, не в змозі відвести очей від годинника, — його стрілки зійшлися, показуючи вертикально вгору. Гості продовжували скандувати:
— Маски геть!
Годинник почав делікатно вибивати північ. Уздовж сталевої рейки під циферблатом назустріч одна одній поїхали дві фігурки — одна праворуч, друга ліворуч. Джек дивився, забувши, що знімаються маски. Годинник задзижчав. Зубці повернулися, зчепилися; тепло поблискувала латунь. Балансир справно гойдався.
Одна з фігурок зображувала чоловіка, що став навшпиньки, у руках у нього було затиснуте щось на кшталт малюсінької ключки для гольфу. Друга — маленького хлопчика, одягненого в паперовий ковпачок школяра-ледаря. Лялечки. Блискучі фігурки були виконані фантастично
