Сяйво - Стівен Кінг

змусити його скривдити нас і де тато не зможе ушкодити собі. Тоді... якщо приїде твій друг Дік або рятувальник із парку, ми зможемо відвезти тата звідси. І я думаю, він поправиться. Напевно, в усіх нас усе буде добре. Гадаю, така можливість ще є... треба тільки бути сильними й хоробрими, як ти, коли стрибав йому на спину. Розумієш? — Вона благально дивилася на нього й думала: як дивно, він ніколи ще не був такий схожий на Джека.

— Так, — сказав хлопчик, киваючи. — Гадаю... якщо ми зможемо поїхати звідси... все стане, як і раніше. Куди можна його перенести?

— У комору. Там їжа, а зовні — міцний засув. Там тепло. А ми зможемо їсти те, що в холодильнику й морозилці. Вистачить усім трьом до приходу допомоги.

— Ми це зробимо зараз?

— Так, зараз-таки. Поки він не прокинувся.

Денні підняв перегородку стійки, а вона тим часом склала Джекові руки на груди й послухала дихання. Воно було повільним, але розміреним. Смерділо від нього так, що Венді вирішила: мабуть, Джек випив дуже багато... але ж він покинув цю звичку. Напевно, подумала вона, його вирубав не тільки удар пляшкою, але й спиртне.

Венді взялася за ноги Джека й потягла його по підлозі. Вона була заміжня з ним уже майже сім років, Джек лежав на ній безліч разів, — напевно, тисячі разів, — але ніколи Венді не усвідомлювала, який він важкий. Повітря входило в поранене горло й виривалося назовні із болючим свистом. Проте вже багато днів Венді не почувала себе краще. Вона була жива. Смерть промайнула так близько, що життя стало просто коштовним. І Джек теж був живий. Завдяки радше сліпому везінню, ніж міркуванням, вони, можливо, відшукали єдиний спосіб усім вибратися звідси живими й здоровими.

Хрипко пихкаючи, Венді на хвилину зупинилася, утримуючи ноги Джека на рівні стегон. Обстановка нагадувала їй крик старого морського вовка з «Острова скарбів» після того, як сліпий П'ю передав йому чорну мітку: «Ми їм ще покажемо!», але відразу вона з деяким занепокоєнням згадала, що буквально за кілька секунд старий пірат упав замертво.

— Мамо, все гаразд? Він... він занадто важкий?

— Упораюся. — Вона знову заходилася тягти. Денні йшов поруч із батьком. Одна рука Джека звалилася з грудей, і Денні обережно, любовно повернув її на місце.

— Ти впевнена, мамо?

— Так. Це найкращий вихід, Денні.

— Однаково що посадити його у в’язницю.

— Тільки ненадовго.

— Тоді добре. Ти впевнена, що впораєшся?

— Так.

Але справа ця виявилася нелегкою і копіткою. Коли вони переступали дверні пороги, Денні втримував голову батька руками, але коли вони входили в кухню, пальчики малого зісковзнули із сального волосся Джека. Той ударився потилицею об кахель і почав стогнати й ворушитися.

— Доведеться скористатися димом, — швидко пробурмотів Джек. — Біжи-но, принеси мені каністру з бензином.

Венді й Денні обмінялися напруженими зляканими поглядами.

— Допоможи-но, — тихо сказала вона.

Секунду Денні не рухався з місця, начебто батькове обличчя паралізувало його, потім нерівним кроком перебрався до матері ближче й допоміг тримати ліву ногу. Вони проволокли Джека по кухонній підлозі, рухаючись повільно, як у кошмарі. Було тихо, тільки під стелею, наче комахи, гуділи лампи денного світла й чувся їх власний важкий подих.

Коли вони дісталися до комори, Венді опустила ноги Джека й повернулася, щоб невміло відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, що знову розслабився й в'яло лежав на підлозі. Поки вони тягли його, ззаду зі штанів вибився хвостик сорочки. Денні подумав: «Цікаво, тато так напився, що йому не холодно, чи ні?» Здавалося, замикати тата в коморі, немов дикого звіра, не можна, неправильно, але Денні бачив, що той намагався зробити з мамою. Навіть коли був нагорі, він знав, що тато збирається зробити. їхня лайка звучала у нього в голові.

(якщо б тільки ми всі змогли звідси вибратися або це виявилося б сном — я сплю в Стовін/тоні й бачу сон, якби тільки)

Засув не піддавався.

Венді тягла щосили, але він не ворушився. Вона не могла відсунути кляту штуковину. Нерозумно й нечесно... коли вона ходила в комору за банкою супу, то двері відчинялися без жодних зусиль. Зараз засув не бажав рухатися. Що ж їй робити? Вони не могли засунути Джека в рефрижератор — там він би змерз і задихнувся на смерть. Але якщо вони залишать його на волі й він прийде до тями...

Джек на підлозі знову поворухнувся.

— Я про це подбаю, — пробурмотів він. — Я розумію.

— Мамо, він прокидається! — застеріг Денні.

Схлипуючи, вона вчепилась у засув обома руками.

— Денні? — У тоні Джека чулася якась поки що невиразна м’яка погроза. — Це ти, доко?

— Тату, ти поспи, — нервово сказав Денні. — Знаєш, уже час спати.

Він підняв очі на матір, яка все ще боролася із засувом,

і зрозумів, що саме не так. Вона забула, що спершу треба повернути засув, а вже потім намагатися витягти його. Маленький язичок сидів у своєму гнізді.

— Ось, — сказав він тихенько, відстороняючи її тремтячі руки своїми, такими ж тремтячими. Він вибив долонею язичок, і засув легко піддався.

— Швидше, — сказав Денні. Він подивився вниз. Джек знову розплющив очі, дивно невиразні, замислені, і цього разу тато дивився просто на нього.

— Ти списував, — сказав йому тато. — Я знаю, що ти списував. Але воно десь тут. І я його знайду. Обіцяю тобі. Я його знайду... — Слова знову стали нерозбірливими й затихли.

Штовхнувши двері комори коліном, Венді відчинила їх, тільки тепер завважуючи їдкий запах сушених фруктів, що поплив звідти. Вона знову взялася за ноги Джека й затягла його всередину. Тепер вона дихала хрипко, судорожно, з останніх сил. Коли вона смикнула шнур вимикача, Джек знову розплющив очі.

— Ти що робиш? Венді! Що ти робиш?

Вона переступила через нього.

Джек виявився моторним, напрочуд моторним. Він викинув руку вбік, і