Сяйво - Стівен Кінг
Венді заледве розрізняла, як повільно піднімаються й опускаються вузенькі груди малюка.
Вона задумалася: коли ж хлопчик востаннє проспав ніч безперервно, без болісних снів, без тривалих пробуджень, коли ловиш звуки гулянки, що стала чутною — і видною — Венді лише в останні день або два, відтоді як «Оверлук» накинувся на їхню трійцю.
(справді психологічний феномен або груповий гіпноз?) Венді цього не знала й не думала, що це має якесь значення. У будь-якому випадку — усе це загрожувало їм загибеллю. Вона глянула на Денні й подумала,
(дякувати Богу, він лежить спокійно) що коли не тривожити хлопчика, той зможе проспати решту ночі. За всіх своїх талантів він однаково залишався малям і потребував відпочинку.
Джек — ось хто починав її тривожити.
Венді скривилася від раптового болю, відняла руку від рота й побачила, що зірвала ніготь. А вже нігті вона завжди намагалася тримати в порядку. Вони були не настільки довгі, щоб назвати їх пазурами, але ще зберегли гарну форму, і... (і що це ти затурбувалася про нігті?)
Вона трошки посміялася, але голос тремтів, радості в ньому не було. Спершу Джек перестав завивати й кидатися на двері. Потім знову почалася вечірка,
(може, вона й не припинялася? може, вона час від часу спливає в трошки інший часовий шар, туди, де ми не повинні її чути?)
а контрапунктом до неї скреготав і ляскав дверцятами ліфт. Потім усе стихло. У цій новій тиші, коли Денні заснув, Венді уявила, начебто в кухні, якраз майже під ними, чує тихі, змовницькі голоси. Спершу вона вирішила, що це вітер — той міг імітувати широкий діапазон людських голосів, від схожого на шелест паперу шепоту вмираючого за дверима й віконними рамами і до оглушливого вереску під карнизами... так у дешевих мелодрамах верещать, тікаючи від убивці, жінки. І все ж, заціпеніло сидячи поруч із Денні, вона усе виразніше переконувалася, що це справді голоси. Джек із кимось обговорював свою втечу з комори. Обговорював убивство дружини й сина.
Для тутешніх стін нічого нового в цьому не було — убивства тут бували й раніше.
Вона підійшла до стояка й приклала до нього вухо, але в цю мить запрацювала топка і всі звуки потонули у хвилі теплого повітря, що піднялося з підвалу. П’ять хвилин тому, коли юрба знову затихла, готель поглинула цілковита тиша — тільки вив вітер, билася в стіни й вікна снігова крупа й іноді стогнала яка-небудь дошка.
Венді подивилася на здертий ніготь. З-під нього виступили бісеринки крові.
(Джек вибрався звідти)
(не мели дурниць)
(так, вибрався, він узяв на кухні ніж або, можливо, сокирку для м'яса, ось зараз він піднімається нагору, іде по краєчку сходів, щоб вони не скрипіли)
(!ти несповна розуму!)
Губи Венді затремтіли, і на секунду здалося, що вона викрикне ці слова вголос. Але тишу ніщо не порушило.
У неї було таке відчуття, начебто за нею спостерігають.
Вона різко обернулася й уп'ялася в зачорнене вночі вікно — там щось бурмотіло кошмарне біле обличчя з темними колами навколо очей, обличчя безумця, монстра, який від-початку ховався в цих стінах...
Це були всього лише морозні візерунки на склі зовні.
Венді відсапалася, подих вийшов довгим, шелестким, переляканим. їй здалося, що цього разу вона цілком чітко розчула, що звідкись доносяться звуки веселої балачки.
(ти лякаєшся тіней, і без того справи доволі кепські, до завтрашнього ранку ти дозрієш для божевільні)
Заспокоїти страхи можна було тільки одним способом — Венді знала яким.
Доведеться сходити вниз і переконатися, що Джек і далі в коморі.
Дуже просто. Зійти вниз по сходах. Заглянути. Повернутися нагору. Заодно забрати зі стійки адміністратора тацю. Омлет уже пропав, але суп можна розігріти на плитці біля друкарської машинки Джека.
(ще б паку дивися, щоб тебе не вбив, якщо він там, унизу, з ножем)
Венді підійшла до туалетного столика, намагаючись струсити завісу страху, що огорнула її. По столику виявилася розсипана жменька дрібних грошей, лежала пачка талонів на бензин для казенної вантажівки, дві люльки, які Джек усюди возив за собою, але курив рідко... і зв'язка ключів.
Вона взяла її, потримала, а потім поклала назад. Ідея замкнути за собою двері спальні спала їй на гадку, але привабливою не здалася. Денні спав. У Венді промайнула невиразна думка про пожежу й ще про щось, що зачепило її значно дужче, однак це Венді з голови викинула.
Вона перетнула кімнату, нерішуче постояла біля дверей, потім дістала з кишені ніж і стиснула дерев’яне руків’я.
І відчинила двері.
Короткий коридор, що вів до їхньої спальні, був порожній. Через рівні проміжки на стінах яскраво горіли електричні світильники, вигідно відтіняючи синє тло килима й витканий на ньому звивистий візерунок.
(бачиш? ніякого бабая)
(так ні, звичайно. їм треба, щоб ти вийшла зі спальні. їм треба, щоб ти зробила яку-небу дь жіночу дурницю, саме це ти зараз і робиш)
Вона знову завагалася, раптом відчувши себе зовсім нещасною, не бажаючи залишати Денні й безпечну кімнату, але в той же час їй обов’язково потрібно було переконатися, що Джек і далі замкнений... і безпечний.
(ну, звісно)
(але голоси)
(не було ніяких голосів, це все — твоя уява, це був вітер)
— Ні, не вітер.
Від звуку власного голосу Венді підскочила. Але страшна впевненість, що пролунала в ньому, змусила її рушити вперед. Збоку теліпався ніж, лезо ловило відблиски світла й відкидало на шовковисті шпалери зайчиків. Тапочки шелестіли по ворсу килима. Нерви співали, як дроти.
Вона дісталася до того місця, де головний коридор повертав, і заглянула за ріг. Від передчуття того, що там можна побачити, розум Венді заціпенів.
Бачити не було чого.
Після секундної запинки вона обігнула ріг і пішла геть по головному коридору. З кожним кроком до обкутаного тінню колодязя сходової клітки жах наростав, а усвідомлення того, що вона залишила сплячого сина самого, без захисту, міцніло. Ноги, взуті в тапочки, ступали по килиму все голосніше, так їй здавалося. Двічі Венді оглядалася, щоб упевнитися, чи не підповзає до неї що-небудь ззаду.
Вона дісталася до сходів і поклала руку на холодний стовпчик поруччя. У вестибюль вело дев'ятнадцять широких сходинок. Вона доволі часто перелічувала їх, щоб знати. Дев’ятнадцять покритих килимом
