Сяйво - Стівен Кінг

— Припини! — заплакала вона. — Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти п’яний. Не знаю, яким чином, але ти напився і тепер п’яний.

— О, я все знаю. Тепер я знаю. Ти з ним. З отим малим щеням нагорі. Ви вдвох усе замишляєте. Хіба не так?

— Ні, ні. Нічого ми ніколи не замишляли. Що ти таке…

— Ти брехуха! — проревів він. — Еге ж, я знаю, як ти це робиш! Авжеж, я знаю. Коли я кажу «ми лишимося тут, я буду робити свою роботу», ти кажеш «так, любий» і він каже, «так, тату», а потім ви починаєте снувати свої плани. Ви намислили скористатися снігоходом. Це ви намислили. Але я дізнався. Я вас вичислив. Чи ти гадала, я цього не зможу вичислити? Ти вважаєш, що я такий тупий?

Вона вирячилася на нього, вже неспроможна говорити. Він збирається її вбити, а потім збирається вбити Денні. Тоді готель, можливо, буде вдоволений і дозволить йому вбити себе. Точно так, як було з тим доглядачем. Точно так, як з тим

(«Ґрейді!»).

Мало не з млосним жахом вона нарешті усвідомила, з ким це Джек тоді провадив розмову в бальній залі.

— Ти налаштувала проти мене мого рідного сина. Оце найгірше. — Його обличчя спливло донизу в гримасі жалю до самого себе. — Мого маленького хлопчика. Тепер він мене теж ненавидить. Ти про це подбала. Таким весь час був твій план, хіба не так? Ти завжди ревнувала, хіба ні? Точно, як твоя матір. Ти не можеш удовольнитися, допоки не загарбаєш собі весь пиріг, хіба ти не така? Хіба не така?

Вона не в змозі була говорити.

— Авжеж, я дам тобі раду, — промовив він, намагаючись ухопити її пальцями за горло.

Вона зробила крок назад, потім другий, а він поткнувся до неї. Вона згадала про ніж у кишені свого халата і сягнула рукою по нього, але Джек уже встиг обхопити її лівою рукою, притиснувши її руку до тіла. Вона почула терпкий дух джину і кислий запах його поту.

— Мусиш зазнати кари, — кректав він. — Будеш покарана. Покарана… жорстоко.

Його права рука знайшла її горло.

Щойно їй перейняло дихання, де й взялась чиста паніка. Його ліва рука приєдналась до правої, отже, ніж тепер став досяжним для її руки, але вона про нього зовсім забула. Обидві її руки підхопилися вгору і почали безпорадно смикати його більші, сильніші руки.

— Мамуню! — заверещав звідкілясь Денні. — Тату, припини! Ти робиш боляче мамі! — Він кричав пронизливо, то був високий, кришталевий звук, який вона чула з якогось далекого віддаля.

Спалахи червоного світла стрибали в неї перед очима, наче балеруни. Світ темнішав. Вона побачила свого сина, як той видирається на шинквас і кидається на плечі Джеку. Раптом одна з тих рук, що передавлювали їй горло, прибралась, це Джек з гарчанням змахнув Денні з себе геть. Хлопчик відлетів назад, ударившись об порожні полиці, і упав безтямний. Та рука знов опинилася в неї на горлі. Червоні спалахи почали ставати чорними.

Денні слабенько плакав. У грудях у неї палало. Джек кричав їй в обличчя:

— Буде тобі кара! Чорти тебе забирай, я тобі покажу, хто тут хазяїн! Я тобі покажу…

Але всі звуки вже щезали в якомусь довгому, темному коридорі. Її опір почав слабшати. Одна її рука відірвалася від його пальців і повільно падала, поки не опинилася під прямим кутом до тіла, долоня безвільно метлялася на зап’ястку, ніби долоня жінки, що потопає.

Вона торкнулася пляшки — одної з тих оплетених соломою винних пляшок, що слугували тут декоративними свічниками.

Наосліп, з останніх сил, вона намацувала шийку пляшки і таки знайшла її, відчувши під долонею масні крапельки воску.

(«О Боже якщо вона вислизне»)

Вона піднесла пляшку вгору, щоби потім опустити вниз, молячись, щоби поцілити, розуміючи, що, якщо та вдарить йому тільки по плечу або по верхній частині руки, їй смерть.

Але пляшка прийшлася Джеку Торренсу акурат на голову, скло розлетілося на друзки всередині солом’яного плетення. Дно пляшка мала товсте й важке, і звук удару об череп Джека вийшов як той, що його видає, впавши на підлогу, набивний медичний м’яч. Він хитнувся назад на п’ятах, очі в нього підкотились під лоба. Тиск на її горло ослаб, а потім зовсім пропав. Джек розчепірив руки, немов намагаючись утримати рівновагу, а тоді завалився на спину.

Венді зробила довгий, крізь схлипи, вдих. Вона й сама мало не впала, але, вчепившись за краєчок шинкваса, зуміла втриматись. Притомність мерехтіла, то віддаляючись, то повертаючись до неї. Вона чула плач Денні, але не мала уявлення, де її син. Плач линув наче з якоїсь луна-камери. Притьмарено вона побачила, що на темну поверхню шинкваса падають краплі крові розміром як десятицентові монети — це з мого носа, подумала вона. Вона закашлялась і сплюнула на підлогу. Вгору колоною її горла зринула хвиля нестерпного болю, але відтак та агонія зменшилася до постійного тупого болючого тиску… загалом стерпного.

Помалу-потроху вона спромоглася себе опанувати.

Відпустила шинквас, обернулася і побачила Джека: той лежав розпластаний на весь зріст і поруч з ним розбита пляшка. Він скидався на поваленого велетня. Денні зіщулився під касою бару, затуляючи рот обома долонями, дивлячись на свого безтямного батька.

Венді, хитаючись, підійшла до сина і торкнулась його плеча. Денні відсахнувся від неї.

— Денні, послухай мене…

— Ні, ні, — промимрив він хрипким старечим голосом. — Тато ранив тебе… ти поранила тата… тато ранив тебе… я хочу спати. Денні хоче лягти поспати.

— Денні…

— Спати, спати. Люлі-люлечки…

— Ні!

Болем їй знову продерло горло. Вона скривилась. Але син розплющив очі. Вони втомлено дивились на неї з обведених синіми тінями очниць.

Вона себе змусила заговорити спокійно, не відриваючись очима від його очей. Голос у неї був низьким і хриплим, майже шепіт. Говорити було боляче.

— Послухай мене, Денні. Це не твій тато намагався заподіяти мені зло. І я не хотіла вдіяти йому зло. Це готель вселився в нього, Денні. Це «Оверлук» вселився у твого тата. Ти мене розумієш?

Декотре розуміння почало потроху повертатися в очі Денні.

— Оте Погане, — прошепотів він. — Його тут зовсім не було раніше, правда?

—