Сяйво - Стівен Кінг
— Так… готельних людей.
— Я також їх чула. А це означає, що готель стає сильнішим. Він хоче нам усім заподіяти зло. Але я гадаю… я сподіваюсь… що він здатен зробити це тільки через твого тата. Він єдиний, кого цей готель зумів уловити. Ти мене зараз розумієш, Денні? Це надзвичайно важливо, щоби ти зрозумів.
— Готель уловив тата, — безпорадно простогнав Денні, подивившись на Джека.
— Я знаю, що ти любиш свого тата. Я також його люблю. Ми мусимо пам’ятати, що це готель намагається заподіяти йому зло, і то не менше ніж нам.
Вона була переконана, що це правда. Більше того, вона гадала, що тим, ким насправді бажає заволодіти готель, мусить бути Денні, ось у чому причина того, що він зайшов так далеко… можливо, це є причиною того, чому він зміг зайти так далеко. Може навіть так бути, що якимсь невідомим способом сяйво Денні його й живить, як акумулятор живить електрообладнання в автомобілі… як завдяки акумулятору машина заводиться. Якщо вони звідси виберуться, «Оверлук» може знітитися до свого старого напівсвідомого стану, не здатний на щось більше за демонстрацію слайдів з копійчаними жахами своїм психічно найчутливішим гостям. Без Денні цей готель не був чимсь більшим за кімнату привидів у парку розваг, де хтось один або двоє могли почути жебоніння фантомних голосів гостей якогось балу-маскараду або зрідка побачити якусь бентежну річ. Але якщо він вбере Денні… сяйво Денні чи його життєву силу чи дух… назвіть це як заманеться… в себе — що може статись тоді?
Від цієї думки вона вся похолола.
— Я хочу, щоби з татом стало все добре, — промовив Денні, і в нього знову почали текти сльози.
— Я теж, — сказала вона, міцно обнімаючи сина, — і тому, серденько моє, ти мусиш допомогти мені заховати кудись твого тата. Кудись, де готель не зможе примусити його заподіяти зло нам і де він не зможе заподіяти зла собі. А потім… коли приїде твій друг Дік або парковий рейнджер, ми зможемо його звідси забрати. І, я гадаю, з ним усе знову мусить бути гаразд. З усіма нами мусить бути все гаразд. Я гадаю, є ще для цього шанс, якщо ми будемо сильними і хоробрими, як ти тоді, коли стрибнув йому на спину. Ти розумієш?
Вона благально дивилась на сина і думала, як це дивно: вона ніколи раніше не бачила, щоби він був таким схожим на Джека.
— Так, — сказав він і кивнув. — Я думаю… якщо ми зможемо вибратися звідси… все буде так, як було раніше. Куди ми можемо його заховати?
— До комори. Там є їжа, а на дверях добрий, міцний засув. Там тепло. А ми можемо їсти те, що лежить у холодильниках і в холодильному боксі. Нам усім трьом вистачить до прибуття допомоги.
— Ми зараз це зробимо?
— Так, прямо зараз. Поки він не прокинувся.
Денні підняв ляду над проміжком у шинквасі, а вона, склавши руки Джека йому на грудях, на мить прислухалась до дихання свого чоловіка. Дихання було повільним, але рівномірним. З того, як від нього тхнуло, вона вирішила, що випити він мусив дуже багато… а він же встиг відвикнути. Вона подумала, що алкоголь і удар по голові пляшкою однаково спричинилися до того, що він вимкнувся.
Вхопивши чоловіка за ноги, Венді почала тягнути його по підлозі. Вона пробула заміжньою за ним майже сім років, він лягав на неї безліч разів — рахуймо тисячі, — але ніколи не усвідомлювала, який він важкий. Її дихання з болісним свистом входило і виходило з її пораненого горла. Проте почувалася вона краще, ніж протягом багатьох попередніх днів. Вона залишилась живою. Це безцінно, після того як смерть майнула так близько. І Джек також живий. Завдяки сліпій випадковості, радше ніж плану, вони, мабуть, натрапили на єдиний спосіб, який їм усім допоможе безпечно вибратись звідси.
Важко хекаючи, вона на мить зупинилась, тримаючи ступні Джека в себе біля стегон. Довколишня обстановка призвела їй на згадку крик старого капітана в «Острові скарбів», коли сліпий П’ю передав йому чорну мітку: «Ми їм іще покажемо!»
А далі вона згадала, ніяково, що за кілька секунд по тому старий морський вовк уже лежав мертвий.
— З тобою все гаразд, мамуню? Він… він дуже сильно важкий?
— Я впораюсь.
Вона знову почала його тягнути. Денні тримався поряд з Джеком. Одна рука в того спала з грудей, і Денні делікатно, з любов’ю, поклав її на місце.
— Ти певна, мамуню?
— Так. Так буде найкраще.
— Це як замкнути його у в’язниці.
— Тільки на якийсь час.
— Гаразд тоді. Ти певна, що зможеш це зробити?
— Так.
Але при тому сама справа все ще залишалась непевною. Денні бережно підтримував голову Джека, коли вони сунули через дверні пороги, але коли вони дісталися в кухню, його руки зісковзнули з масного волосся батька. Потилиця того стукнулась об підлогу, і Джек зі стогоном заворушився.
— Треба димом, — швидко бурмотнув Джек. — Біжи тепер, принеси мені ту каністру.
Венді з Денні обмінялися напруженими, зляканими поглядами.
— Допоможи мені, — промовила вона тихим голосом.
Якусь мить Денні стояв, наче паралізований батьківським обличчям, а потім судорожно рухаючись, опинився поряд і почав разом з нею тягнути за ліву ногу. Вони тягли його по кухонній підлозі з тією повільністю, що властива кошмарам, єдиними звуками було слабеньке комашине дзижчання флуоресцентних світильників і їхнє власне натруджене дихання.
Коли досягли комори, Венді опустила ноги Джека і відвернулася відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, який знову лежав безтямно, розслаблено. Поки вони його тягнули, ззаду в нього з-за пояса штанів вилізла пола сорочки, і Денні подумав, чи тато такий п’яний, що йому не холодно. Здавалося неправильним замикати його в коморі, наче дикого звіра, але Денні ж бачив, що він намагався зробити з мамою. Ще навіть нагорі він знав, що тато збирається це зробити. Він почув у себе в голові, як вони лаються.
(«Якби ж то нам усім опинитися не тут. Або якби це було лише сном, який
