Сяйво - Стівен Кінг
Вона облизнула губи.
— Джеку?
Нема відповіді.
Рука Венді знайшла руків’я ножа, і вона почала сходити вниз. Вона багато разів уявляла собі кінець їхнього шлюбу — через розлучення, через смерть Джека прямо на місці п’яної автомобільної катастрофи (регулярне видіння серед темряви другої години Стовінгтонської ночі), а подеколи марила при світлі дня, як її помічає інший чоловік, чисто Галахад з якоїсь мильної опери, як він підхоплює Денні та її на сідло свого сніжно-білого бойового коня і забирає з собою геть. Але ніколи вона не уявляла себе тою, що, немов нервова зловмисниця, скрадається коридорами й сходами з затиснутим у руці ножем, наготованим на Джека.
На цій думці хвиля відчаю прокотилася крізь Венді, змусивши її вхопитись за перила, зупинитися на середині сходового просвіту з остраху, що зараз у неї підломляться коліна.
(«Погодься. Тут же не сам Джек, він просто серед усього цього єдина тілесна істота, на яку ти можеш «повісити» інші речі, ті речі, в які сама не віриш, проте змушена вірити, оті живоплоти, той бальний сувенір у ліфті, та маска)
Вона спробувала припинити цю думку, але було вже пізно.
(і ті голоси»)
Бо час від часу вона сумнівалася, що там, під ними, кричить і веде розмови з фантомами у власному розхитаному мозку лише одна божевільна людина. Час від часу, немов той радіосигнал, який то затухає, то зринає знов, вона чула — або гадала, ніби чує — інші голоси, і музику, і сміх. В один з моментів їй почулося, ніби Джек веде бесіду з якимсь Ґрейді (прізвище здалося непевно знайомим, але з чим саме воно пов’язане, вона не пригадувала), він ставив запитання і в чомусь запевняв тишу, при цьому говорячи голосно, немов, щоби його було чутно на фоні безупинного гомону голосів. А потім, так лячно, туди вклинилися інші звуки, цілком на позір відповідні тому місцю — танцювальний оркестр, люди аплодують, якийсь чоловік з жартівливим, проте владним голосом, котрий начебто намагався переконати когось оголосити промову. Їй це чулося протягом секунд тридцяти, щонайбільше хвилини, достатьно довго, щоби мало не зомліти від жаху, а потім це вщухло і чула вона лише Джека, як він говорить в отій своїй наказовій, проте злегка незв’язній манері, що в її пам’яті була голосом його п’яних балачок. Але в готелі нема чого випити, окрім кухарського хересу. Хіба це не правда? Так, але якщо вона змогла собі уявити, ніби готель сповнений голосів і музики, чи не міг і Джек уявити собі, ніби він п’яний?
Їй не сподобалася ця думка. Зовсім ні.
Венді досягла фойє і роздивилася навкруги. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, лежав на підлозі; сталевий стовпчик, до якого він був причеплений, було повалено, немов хтось безтурботно його штурнув, проходячи повз. М’яке біле світло лилось на килим у фойє крізь розчинені двері з високих вузьких вікон бальної зали. З гупаючим серцем вона підійшла до відчинених дверей і зазирнула до зали. Пусто і тихо, єдиним звуком там була та — за межею слухового сприйняття — допитлива луна, що, здається, завжди зависає у всіх великих приміщеннях — від найбільших соборів до найменших містечкових бінго-салонів.
Вона пішла назад, до реєстраційної стійки, і в нерішучості затрималася там на якусь мить, прислухаючись до вітру, що завивав надворі. Ця буря вже найгірша, а вона ж іще тільки набирається сили. Десь на західному боці зламалась запірка на віконниці і віконниця гойдалася й билася, регулярно вистрелюючи безживним тріскотливим звуком, наче в тирі з єдиним клієнтом.
(«Джеку, тобі конче треба про це подбати. Перш ніж щось залізе досередини»)
Що їй робити, якщо він просто зараз з’явиться перед нею, загадувалася вона. Немов він міг раптом вискочити з-за темної, лакованої реєстраційної стійки з її стосом трійчастих анкетних бланків і посрібленим дзвоником, ніби якийсь смертоносний чортик-з-коробки, ошкірений чортик-з-коробки з різаком у руці, уже занесеній для удару, і з позбавленими всякого сенсу очима. Чи вона так і стоятиме скута жахом, чи в ній знайдеться достатньо того материнського первня, щоби битися з ним заради свого сина, поки хтось із них не помре? Цього вона не знала. Від самої цієї думки її занудило — наділило відчуттям, що все її життя було довгим і легким сновидінням, яке заколисало її до безпорадності у цьому кошмарі наяву. Вона розм’якла. Коли прийшла біда, вона спала. Її минуле було звичайним. Її ніколи не випробовувало вогнем. Тепер її почало випробовувати, але не вогнем, а льодом, і їй не вільно це проспати. Її син чекає на неї нагорі.
Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зазирнула за стійку.
Тут нікого.
Віддих полегшення видобувся з неї довгим, уривчастим зітханням.
Вона підняла ляду прилавка і пройшла за стійку, затримавшись, щоби спершу заглянути у внутрішній офіс і тільки потім самій туди пройти. За наступними дверима вона намацувала ряд кухонних вмикачів світла, захололо чекаючи, що в будь-яку секунду на її руці зімкнуться пальці чужої руки. Потім з мізерним поклацуванням і гудінням загорілися флуоресценнті світильники, і вона побачила кухню містера Хеллорана — тепер її кухню, на лихо чи на біду — блідо-зелені кахлі, мерехтливий пластик «Форміка»[289], порцеляна без жодної цятки, сяючі хромом крайки. Вона пообіцяла тримати його кухню чистою, і дотримувалась обіцянки. Їй так вчувалося, ніби кухня — одне з безпечних для Денні місць. Незрима присутність Діка Хеллорана немов огортала і втішала її. Коли вона сиділа нагорі поряд з Денні, настрахана, тим часом як її чоловік просторікував і белькотів унизу, а Денні гукав містера Хеллорана, тоді це здавалося їй найпримарнішою з усіх надій. Але стоячи тут, у царині містера Хеллорана, це здавалося майже здійсненним. Можливо, він уже в дорозі сюди, сповнений рішучості дістатися до них, попри цей буревій. Можливо, це так.
Вона перетнула кухню, відсунула засув комори і ступила всередину. Взявши бляшанку томатного супу, вона зачинила двері комори і знову замкнула їх на засув. Ці двері щільно прилягали до підлоги. Якщо тримати їх замкнутими на засув, не треба побоюватися, що пацючий послід чи мишатина знайдуться в рисі чи борошні, або в цукрі.
Відкривши бляшанку, вона вивалила її злегка драглистий
