Сяйво - Стівен Кінг

Сталевий молоток у руках у заводного татуся впав хлопчику на голову. Заводний син смикнувся вперед. Молоток піднімався й падав, піднімався й падав. Заперечливо простягнуті руки хлопчика почали дрижати. Хлопчик присів, а потім опинився у розпластаній позі. А молоток так само піднімався й падав під легесеньке теленькання мелодії Штрауса, і Джеку здалося, що він розгледів лице цього чоловіка, вузласто перекривлене в роботі, розгледів, як відкривається і закривається рот заводного татуся, як він картає знепритомнілу, прибиту фігурку свого сина.

На внутрішню поверхню скляного купола бризнула червона крапелька.

Слідом ще одна. Поруч з нею плеснули ще дві.

Тепер уже червона рідина бризкала вгору, наче грязюка з-під зливи, б’ючи в скляні стіни купола, стікаючи по них, роблячи неясним, що відбувається всередині, і той багрянець ще цяткували крихітні сірі смужки шкіри, осколки кісток і крихти мозку. Але він усе ще міг бачити, як молоток піднімається й падає, бо коліщатка дзиґаря продовжували обертатися і трибки зчіплятися з валами й зубами цієї вміло зробленої машини.

— Маски геть! Маски геть! — лементував позаду нього Дервент, і десь вив пес з людськими інтонаціями.

(«Але годинник кровоточити не може годинник кровоточити не може»)

Весь купол тепер уже був забризканий кров’ю, він бачив згустки з прилиплими клоччячками волосся, але більше нічого, дякувати Богові, він більше не міг побачити нічого, і все одно боявся, що його знудить, бо все ще чув, як падає, як гатить той молоток, він усе ще чув ці звуки крізь скло, так само, як чув і фрази «Блакитного Дунаю». Проте ці звуки перестали бути механічними тинь-тинь-тинь механічного молотка, що б’є по механічній голові, але перетворилися на м’яке й грузьке гухання справжнього молотка, що шурхає вниз, врізаючись у печеристу, запаскуджену руїну. Руїну, що колись була…

— МАСКИ ГЕТЬ!

(«…І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе!»)

Джек із жалісним, зростаючим криком крутнувся геть від дзиґаря, його ноги перечіплювалися одна за іншу, наче дерев’яні колоди, він з простягнутими руками благав припинити це, забрати його, Денні, Венді, забрати весь цей світ, якщо він їм треба, тільки припинити це, залишити йому бодай крихту глузду, бодай трішечки світла.

Бальна зала була порожньою.

Стільці, перекинуті вгору своїми недолугими ніжками, стояли на столах, покритих пластиком проти пилу. Червоний килим з золотими кривулями знову лежав на танцмайданчику, захищаючи полірований паркет. Оркестрова сцена стояла пусткою, якщо не брати до уваги розібрану мікрофонну стійку і запилюжену гітару без струн, притулену до стіни. Холодне вранішнє світло, зимове світло, безживно падало крізь високі вікна.

У голові у Джека все ще морочилося, він досі почувався п’яним, але коли він знов обернувся до камінної полиці, його сп’яніння щезло. Там стояли тільки вирізані з бивня слони… і дзиґар.

Він спотикливо вирушив назад через холодне, темне фойє й обідню залу. Зачепившись ступнею за ніжку стола, він упав долілиць, розпластався на весь зріст, з гуркотом перекинувши і сам стіл. Носом він сильно вдарився об підлогу, і той почав кровоточити. Він підвівся, шморгаючи, втягуючи назад кров і витираючи собі носа тильним боком долоні. Він дістався салон-бару «Колорадо» і штурхонув «кажанячі крила» так, що стулки їх розлетілися, вдарившись об стіни.

У залі було пусто… але бар був повністю укомплектований. Слава Богу! Скло і сріблясті канти етикеток тепло зблискували в темряві.

Якось, пригадав він, дуже давно, він був розсердився, що поза шинквасом нема дзеркала. Тепер він цьому зрадів. Дивлячись у нього, він бачив би лише чергового п’яндилигу, який щойно випав з воза: закривавлений ніс, сорочка, що вибилася зі штанів, кошлате волосся, на щоках щетина.

(Ось так воно бува, коли застромиш у гніздо всю руку)

Самотність зринула в ньому зненацька й охопила його цілком. Він скрикнув від раптового відчуття своєї жалюгідності і чесно захотів стати мертвим. Його дружина і син нагорі, за замкненими від нього дверима. Усі інші пішли. Вечірка закінчилась.

Він знову поплентався і досяг шинкваса.

— Ллойде, де ти там нахер? — заволав він.

Не було відповіді. У цій добре оббитій м’яким

(камері)

залі його слова навіть луною не відгукнулись, щоби створити ілюзію компанії.

— Ґрейді!

Нема відповіді. Тільки тісно вишикувані пляшки, уважні, напоготові.

(«Перекидайсь. Завмри. Апорт. Завмри. Служи. Завмри»)

— Байдуже, я сам наллю, чорти б вас забрали.

На півдорозі вздовж шинкваса він втратив рівновагу і поточився вперед, ударившись головою, такий собі приглушений стук об підлогу. Він підвівся рачки, очі врозбрід рухалися в очницях з боку в бік, нерозбірливий белькіт виходив йому з вуст. А тоді він завалився і з обернутим набік обличчям брутально захропів.

Надворі вітер заскиглив іще голосніше, женучи поперед себе дедалі густіший сніг. Було пів на дев’яту ранку.

Розділ сорок п’ятий

Аеропорт Стейпелтон, Денвер

О восьмій тридцять один за гірським часом якась жінка на борту виконуваного компанією «TWA» рейсу номер сто дев’яносто шість вдарилась у сльози і почала голосінням оприлюднювати свою думку, яку, ймовірно, поділяли також деякі пасажири (та й члени команди, як на те пішло), — що літак ось-ось розіб’ється.

Гостролика сусідка Хеллорана підняла погляд від своєї книжки і, видавши тій пані короткий аналіз — «дурепа», — знов повернулася до читання. За час польоту вона хильнула дві «викрутки»[277], які на позір аніскілечки не додали їй тепла.

— Ми розіб’ємося, — пронизливо скрикувала та пані. — Ой, я точно знаю!

До неї поспішила одна зі стюардес і присіла навпочіпки поруч. Хеллоран подумав, що напевно тільки стюардеси та зовсім молоденькі господарочки здатні сідати навпочіпки з пристойного рівня грацією; то рідкісний і чудесний дар. Він міркував про це, поки стюардеса лагідно й заспокійливо балакала до жінки, потроху-помалу її вгамовуючи.

Хеллоран нічого не міг сказати про когось іншого на борту, але особисто він почувався зляканим майже достатньо, щоби ріденько обісратись. За вікном неможливо було роздивитись нічого, окрім колихливої білої завіси. Літак нудотливо хитався з боку на бік від поривів вітру, що, як здавалося, налітав одночасно звідусіль. Аби бодай частково це компенсувати, двигунам додали обертів, і, як наслідок, під ногами почала дрижати підлога. Кілька пасажирів у салоні другого класу позаду нього стогнали, одна зі стюардес пройшла у хвіст з оберемком свіжих гігієнічних пакетів, а якийсь чоловік за три сидіння попереду Хеллорана вже встиг