Сяйво - Стівен Кінг

— Завжди приємно вас обслуговувати, містере Торренс, — посміхнувся Ллойд.

— Ти завжди був найкращим, Ллойде.

— О, дякую вам, сер.

Цього разу він пив неспішно, дозволяючи рідині спливати його горлом, закинувши навздогін кілька горішків арахісу, на успіх.

Ця порція зникла вмент, і він замовив наступну. Містере президент, я зустрів «марсіян» і радий доповісти, що вони дружелюбні. Поки Ллойд готував йому наступну, він почав шукати в себе в кишенях четвертачок, щоби вкинути до джукбоксу. Він знову подумав про Денні, але обличчя Денні було тепер приємно розпливчатим, неясним. Якось було він скривдив Денні, але то сталося ще до того, як він навчився контролювати себе з алкоголем. Ті часи в нього були вже позаду. Він більше ніколи не скривдить Денні.

Нізащо в світі.

Розділ сорок четвертий

Бесіди на балу

Він танцював з якоюсь вродливою жінкою.

Він уявлення не мав, котра зараз година, скільки часу він пробув у барі «Колорадо» чи скільки він уже тут, у бальній залі. Час перестав мати якесь значення.

Йому непевно пригадувалося: він слухає якогось чоловіка, котрий колись був успішним коміком на радіо, а потім, у часи народження телебачення, і там став зіркою розважальних програм, той розповідав дуже довгий і дуже кумедний анекдот про інцест між сіамськими близнюками; він дивиться, як жінка в гаремних шальварах і виблискуючому ліфі, повільно вихиляючись, робить стриптиз під якусь гупаючу й скреготливу музику з джукбоксу (схоже, то була провідна тема Девіда Роуза з фільму «Стриптизерка»[263]); вони втрьох ідуть через вестибюль, решта двоє — чоловіки у вечірньому вбранні, що передувало двадцятим рокам, всі троє співають про загуслу пляму на панталонах Розі О’Ґрейді[264]. Йому ніби пригадувалося, як він визирає з великих двостулкових дверей і бачить чарівливо вигнуті арки японських ліхтариків, розвішаних уздовж усієї під’їзної алеї — вони мерехтіли м’якими пастельними кольорами, наче тьмяні коштовні камінці. Під піддашком переднього ґанку горіла велика скляна куля і нічні комахи вирували і бились об цей ліхтар, а з якогось закомірку всередині Джека щось — мабуть, остання іскра його тверезості — намагалося підказати йому, що зараз грудень і шоста ранку. Але час було скасовано.

(Аргументи проти безумства даремно падають з м’яким шерехом, нашаровуючись стосами…) [265]

Хто це? Котрийсь поет, якого він читав ще першокурсником? Якийсь поет-першокурсник, котрий тепер торгує пралками у Восо чи страховими полісами в Індіанаполісі[266]? Чи, може, це оригінальна думка? Не має значення.

(Темная нічка, зорі високі, безтілесний сирник плаває у небі…)

Він недорікувато захихотів.

— Щось смішне, любчику?

І ось він знову опинився тут, у бальній залі. Горіла люстра, й інші пари кружляли всюди довкола них, дехто в машкарі, дехто ні, під улесливі звуки якогось післявоєнного оркестру — але після якої саме війни? Хіба тут можна бути певним?

Ні, звісно що, ні. Він був упевненим лише в одному: зараз він танцює з якоюсь вродливою жінкою.

Вона була високою, із золотисто-каштановим волоссям, одягнена в облягаючий білий атласний шовк, вона танцювала дуже близько, її груди м’яко і ніжно притискалися до його грудей. Її білі пальці вплелися в його пальці. На ній була маленька, іскриста маска «котячі очка», а зачесане на один бік волосся м’яким і сяйливим водоспадом ніби лилося в улоговину між їхніми прилеглими одне до одного плечами. Сукня на ній була ополистою, але час від часу він відчував ногами її стегна, дедалі дужче впевнюючись, що під тією сукнею ховається гладенька і пристрасна голизна,

(«ще краще відчувається твоя ерекція, любий мій»)

тож натурально в нього виник неабиякий стояк. Якщо це ображало її, вона добре це приховувала; вона тулилася до нього ще ближче.

— Нічого смішного, милочко, — відповів він, проте знову захихотів.

— Ти подобаєшся мені, — шепнула вона, і він подумав, що її запах нагадує лілії, потаємні, приховані у виярках, вистелених, наче хутром, зеленим мохом, — у тих місцинах, де сонячне світло коротке, а тіні довгі.

— Ти мені теж подобаєшся.

— Ми можемо піднятися нагору, якщо бажаєш, вважається, що я мушу бути з Гаррі, але він нічого не помітить. Надто він зайнятий піддрочуванням Роджера.

Закінчилася чергова мелодія. Збризнули оплески, і оркестр майже без паузи ринувся в «Настрій індиго»[267].

Джек поглянув поверх її оголеного плеча і побачив Дервента, той стояв біля стола з напоями і закусками. З ним була та дівчина в саронгу. Вздовж білої галявини скатертини, якою було накрито стіл, шикувалися у відерцях з льодом пляшки шампанського, і Дервент тримав у руці одну з таких пінливих пляшок. Тісним вузлом там стояли й сміялись якісь люди. Перед Дервентом і дівчиною в саронгу гротескно скакав на чотирьох Роджер, його хвіст безвільно волочився позаду нього. Він гавкав.

— Голос, хлопче, голос! — гукнув Гаррі Дервент.

— Ррргав! Ррргав! — відгукнувся Роджер. Усі заплескали в долоні, дехто з чоловіків засвистів.

— А тепер служи. Служи, песику!

Роджер важкувато спромігся сісти навпочіпки. Морда його маски застигла в довічному оскалі. В отворах для очей з навіженою, пітнявою веселістю крутилися його очі. Він простягнув руки, опустивши передні кінчики лап.

— Ррргав! Ррргав!

Дервент перекинув пляшку з шампанським, і воно пінистою Ніагарою ринуло на обернену вгору маску. Роджер видавав дикі звуки, наче хлебче, і всі знову зааплодували. Дехто з жінок аж верещав від сміху.

— Ну, хіба Гаррі не дотепник? — спитала у Джека партнерка, знову притискаючись до нього. — Усі так кажуть. Він двоствольний, знаєш. Бідний Роджер лиш педик. Одного разу він поїхав з Гаррі на вікенд до Куби… о, це було місяці тому. Тепер він переслідує Гаррі всюди, помахуючи позаду нього своїм маленьким хвостиком.

Вона загиготіла. Полохливий запах лілій війнув угору.

— Але ж, звісно, Гаррі ніколи не повертається по другу порцію… не в своїй гомосексуальній натурі, принаймні… а Роджер, той просто скаженіє. Гаррі йому сказав, що якщо він з’явиться на бал-маскарад у костюмі цуцика, гарнюнього маленького щеняти, він, можливо, передумає, і Роджер такий дурненький, що він…

Композиція закінчилася. Знову залунали оплески. Оркестранти вервечкою вирушили на перерву.

— Вибач мені, солоденький мій, — мовила вона. — Там дехто, з ким я просто мушу… Дарло! Дарло, дівчинко моя дорога, де ти весь цей час була?

Вона пробиралася крізь натовп, огинаючи гостей, що пили-їли, а він безглуздо тупився їй услід, загадуючись, яким чином насамперед трапилося, що вони почали танцювати разом. Він зовсім