Сяйво - Стівен Кінг

— Мартіні, — проказав Джек з великим задоволенням. Він дивився на полиці поза шинквасом, заповнені рядами тьмяно виблискуючих, закоркованих срібними сифонами пляшок. «Джим Бім». «Дикий індик». «Ґілбіз». «Шерродз прайвіт лейбл». «Торо». «Сігрем»[261]. От і знову вдома.

— Одного великого «марсіянина», на твою ласку, — сказав він. — Вони вже приземлилися десь у світі, Ллойде. — Він дістав гаманець і акуратно виклав на шинквас двадцятку.

Поки Ллойд робив напій, Джек озирнувся через плече. Зайнята кожна кабінка. Дехто з гостей були одягнені маскарадно… он жінка в прозорих гаремних шальварах і виблискуючому стразами ліфі, он чоловік з лисячою головою, що лукаво стирчить над його вечірнім костюмом, інший чоловік у сріблястому собачому костюмі на вселюдну втіху лоскоче ніс жінці в саронгу помпоном, яким закінчується його довгий хвіст.

— Для вас безкоштовно, містере Торренс, — сказав Ллойд, ставлячи чарку на Джекову двадцятку. — Ваші гроші тут не годяться. Розпорядження нашого менеджера.

— Менеджера?

Непевне збентеження охопило його; проте він підняв і сколихнув чарку з мартіні, дивлячись, як звільна підскочила оливка на дні, в прохолодній глибині напою.

— Звичайно. Менеджера. — Усмішка Ллойда поширшала, але його очі ховалися в тінявих западинах і шкіра в нього була жахливо білою, як шкіра трупа. — Згодом він має намір особисто заопікуватися добробутом вашого сина. Він вельми зацікавлений вашим сином. Денні такий талановитий хлопчик.

Ялівцеві випари джину приємно подразнювали, але заразом ніби туманили йому мозок. Денні? Яким чином сюди може стосуватися Денні? І що це він сам робить у барі з чаркою в руці?

Він же ЗАРІКСЯ. Він СКОЧИВ НА ТОГО ВОЗА. Він ДАВ СЛОВО.

Чого їм треба від його сина? Чого їм треба від Денні? Венді і Денні до цього не мають стосунку. Він спробував зазирнути в притінені очі Ллойда, але було занадто темно, надто темно; це було, як намагатися прочитати якусь емоцію в порожніх очницях черепа.

(«Це я їм мушу бути потрібний… хіба не так? Я саме той. Не Денні, не Венді. Я той, кому тут дуже подобається. Вони хотіли звідси поїхати. Я той, хто подбав про снігохід… передивлявся старі документи… скинув тиск у котлі… брехав… фактично продав власну душу… Навіщо він їм може бути потрібен?»)

— А де ваш менеджер?

Він намагався спитати легко, але слова вийшли з вуст, уже задерев’янілих після першої чарки, як слова у кошмарі, на відміну від тих, що промовляються в приємному сні.

Ллойд лише усміхнувся.

— Навіщо вам потрібен мій син? Денні тут ні до чого… чи ні? — Він почув неприховане благання у власному голосі.

Враження було, ніби обличчя Ллойда потекло, почало змінюватися, стаючи погибельним. Його біла шкіра перемінювалася на гепатитно-жовту, тріскалася. На тій шкірі лопалися червоні, стікаючі гидко тхнучою сукровицею виразки. Краплі крові, мов піт, виступили в Ллойда на лобі, і десь якийсь дзиґар сріблясто відбив чвертку години.

(Маски геть, маски геть!)

— Пийте ваш напій, містере Торренс, — м’яко промовив Ллойд. — Це не та справа, що стосується вас. Наразі.

Джек знову підняв чарку, підніс до губ і завагався. Він почув той жорсткий, жахливий тріск, з яким ламалася рука Денні. Він побачив, як над капотом Елової машини конвульсивно злітає велосипед, зіркуючи лобове скло. Він побачив те єдине колесо, що лежало на дорозі, погнуті шпиці стирчали в небо, мов уривки рояльних струн.

Раптом він усвідомив, що всі балачки припинилися.

Він озирнувся через плече. Там усі очікувально дивилися на нього, у мовчанні. Чоловік поряд з жінкою в саронгу вже зняв з себе лисячу голову, і Джек побачив, що то Горес Дервент, його блякле біляве волосся розсипалося йому по лобі. Дивилися також і всі ті, хто були при шинквасі. Прискіпливо, наче намагаючись сфокусуватися, дивилася на нього жінка, яка сиділа поруч. Сукня на ній зісковзнула з одного плеча, і, поглянувши вниз, він побачив розплилий, зморшкуватий сосок, що вінчав її обвислу грудь. Подивившись знову на її обличчя, він почав думати, що вона може бути саме тією жінкою з двісті сімнадцятого номера, тією, що намагалася задушити Денні. По іншу руку від нього чоловік у стиляжному синьому костюмі дістав з кишені піджака маленький револьвер тридцять другого калібру з перламутровою ручкою й ліниво крутив його на шинквасі, немов міркуючи, чи не зіграти в російську рулетку.

(«я хочу…»)

Він усвідомив, що слова не вийшли з його заціпенілих голосових зв’язок і спробував знову:

— Я хочу побачити вашого менеджера. Я… я вважаю, що він не розуміє. Мій син не належить до всього цього. Він…

— Містере Торренс, — почав Ллойд, голос бармена з гидотною люб’язністю лунав зсередини його порешеченого виразками обличчя, — з менеджером ви побачитеся в належний час. Фактично, він вирішив зробити вас своїм агентом у цій справі. А зараз випийте вашу чарку.

— Пий свою чару, — луною відгукнулися інші.

Він підняв чарку дуже тремтячою рукою. Там був чистий джин. Він зазирнув всередину, і зазирання те було, немов утоплення.

Жінка поруч нього почала співати глухим, мертвим голосом: «Котіть… сюди… бочку… і в нас буде… ціла бочка… забави…»

Спів підхопив Ллойд. Потім чоловік у синьому костюмі. Приєднався чоловік-пес, гупаючи лапою по столу.

— Час настав уже, щоб викотити бочку…

До решти додав свій голос і Дервент. У куточку його рота хвацько стирчала сигарета. Правою рукою він обнімав за плечі жінку в саронгу, ласкаво і бездумно пестячи правою долонею її праву цицьку. Він із веселим презирством дивився на чоловіка-пса, тим часом співаючи

— …тому що вся наша… ватага… тут! [262]

Джек підніс чарку до рота і спорожнив її трьома довгими ковтками, джин помчав униз його горлом, наче меблевий фургон крізь тунель, і вибухнув у шлунку, одним стрибком зрикошетивши в мозок, де й учепився, струснувши його у фінальній конвульсії похмільної трясучки.

Коли вона минулася, Джек почувався чудово.

— Зроби те саме ще раз, — сказав він і підштовхнув порожню склянку до Ллойда.

— Так, сер, — кивнув Ллойд, беручи склянку. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Чоловік з оливкового кольору шкірю вже сховав свій револьвер. Жінка праворуч Джека знову задивилася у свій Сінгапур-слінг. Одна її цицька тепер уже цілком вивалилася, налягаючи на м’який шкіряний буфер шинкваса. Якесь безживне мугикання линуло з її драглистого рота. Знову почулося жебоніння балачок, що спліталися, перевивалися.

Перед ним з’явилася нова повна чарка.

— Muchas gracias, Ллойде, — подякував він,