Сяйво - Стівен Кінг

За чверть до шостої, якраз перед вечерею, тато разом зі своїми синами, які обачно тягнулись позаду нього, пішов до яблуні. У руці він тримав садову сапку. Розкидавши листя, він залишив його дотлівати маленькими купками. А потім, моргаючи і хитаючись, потягнувся держаком сапки і з двох чи трьох ударів збив гніздо на землю.

Хлопчики відбігли, шукаючи безпеки біля ґанку, але тато просто стояв, похитуючись, над гніздом і кліпав очима униз. Джек, крадучись, повернувся туди подивитися. Кілька ос ліниво повзали по поверхні свого паперового обійстя, але злетіти не намагались. Зсередини гнізда, з тієї чорної, чужинської місцини, чувся назавжди незабутній звук: низьке, присипляюче дзижчання, схоже на гудіння дротів високовольтової лінії.

— Чому вони не пориваються вкусити тебе, тату? — запитав він.

— Від диму вони стали п’яними, Джекі. Катай-но, принеси мою каністру.

Він збігав і приніс. Тато добряче полив гніздо бурштинового кольору бензином.

— А зараз відступи подалі, Джекі, якщо не хочеш позбавитися своїх брів.

Він відійшов. Звідкілясь, з численних складок своєї роби тато дістав дерев’яного кухонного сірника. Запаливши сірник собі об ніготь великого пальця, він кинув його на гніздо. Стався помаранчево-білий, майже беззвучний у своїй лютості вибух. Тато відступив, дикувато гигочучи. Осине гніздо загинуло вмить.

— Вогонь, — промовив тато, обертаючись до Джекі з усмішкою. — Вогонь вбиває геть усе.

Після вечері хлопчики вийшли надвір, щоби в згасаючому світлі дня з серйозними виразами постояти навкруг обвугленого, почорнілого гнізда. З його гарячого нутра чулися звуки, там, наче кукурудзяні зернятка, лопалися тільця ос.

Манометр став на двохстах двадцяти. Якийсь низький, металевий звук нарощувався в нутрощах цього одоробала. Струмені пари стояли на ньому сторчма в сотні місць, як голки на дикобразі.

(«Вогонь вбиває геть усе»)

Раптом Джек здригнувся. Він був закімарив… і ледве не випровадив себе, дрімотного, у кращий світ. Про що, заради Бога, він думав? Його робота — оберігати цей готель. Він же його доглядач.

Піт жаху так швидко виступив на його долонях, що з першого разу він не зміг як слід вхопитися за вентиль великого клапана. Потім він учепився скоцюбленими пальцями за його шпиці. Крутнув раз, другий, третій. Почулося колосальне шипіння пари, віддих дракона. Теплий тропічний туман здійнявся з-під котла, укутавши собою Джека. На якусь мить він перестав бачити манометр, але встиг подумати, що, мабуть, вичікував надто довго; стогін, брязкіт всередині котла посилились, а за ними прийшла серія якихось гуркітливих звуків і болісне верещання металу.

Коли пара трохи розвіялася, він побачив, що стрілка манометра впала на позначку двісті і спускається далі. Струмені пари, що виривалися навкруг припаяних латок, почали втрачати силу. Болісне гуркотіння почало вщухати.

Сто дев’яносто… сто вісімдесят… сто сімдесят п’ять…

(Він котився вниз, дев’яносто миль за годину, коли раптом заридав гудок…»)

Але Джек не думав, що котел тепер вибухне. Тиск опустився вже на сто шістдесят.

(…між уламків його знайшли з рукою на важелі,

він обварений парою був на смерть») [252]

Джек відступився від котла, важко дихаючи, тремтячи. Подивившись собі на руки, він побачив, що на долонях вже здуваються пухирі. Чорт з ними, з пухирями, подумав він і затрясся від сміху. Він і сам мало не загинув з рукою на важелі, як той машиніст Кейсі в «Катастрофі друзяки 97-го»[253]. Гірше за те, він міг убити «Оверлук». Фінальний провал у кар’єрі. Він провалився як учитель, як письменник і як батько. Він навіть як п’яниця провалився. Але хіба можна утнути в добрій провальній кар’єрі щось краще, ніж підірвати будівлю, яку тебе найняли доглядати. До того ж це не якась там ординарна будівля, аж ніяк.

Господи, як йому хотілося випити.

Тиск упав до вісімдесяти фунтів на квадратний дюйм. Обережно, трохи кривлячись від болю в руках, він знову перекрив спусковий клапан. Відтепер за котлом треба наглядати уважніше, ніж будь-коли. Він, можливо, серйозно ослаб. До кінця цієї зими Джек не довірятиме йому більше за сотню фунтів на квадратний дюйм. А якщо вони будуть трішки мерзнути, їм доведеться просто усміхатися й терпіти.

Йому роздерло два пухирі. Долоні стугоніли, наче гнилий зуб.

Випити б. Випивка б його підкріпила, а тут, у цьому чортовому закладі, нема нічогісінько, окрім кухарського хересу. В цій ситуації алкоголь був би ліками. Саме так, Боже. Анестезією. Він виконав свій обов’язок і тепер міг би ужити трішки анестетика — чогось міцнішого за екседрин. Але тут немає нічого.

Він згадав ті пляшки, що мерехтіли серед тіней.

Він врятував готель. Готель захоче йому віддячити. Він був цього певен. Витягши з задньої кишені хустинку, Джек вирушив до сходів. Він тер собі губи. Бодай трішечки б випити. Одну чарочку. Полегшити біль.

Він прислужився «Оверлуку», і тепер «Оверлук» прислужиться йому. Він був цього певен. Ступні його швидко, нетерпляче перебігали сходинками, поспішливі кроки чоловіка, який повернувся додому з довгої й гіркої війни. Було двадцять хвилин на шосту ранку за гірським часом[254].

Розділ сорок перший

Світання

Денні прокинувся з задавленим схлипом з жахливого сну. Там був якийсь вибух. Пожежа. Горів «Оверлук». Він з мамою дивився на це з передньої галявини.

Мама сказала:

— Дивись, Денні, подивися на живоплоти.

Він подивився на них, і всі вони були мертві. Їхнє листя стало задушено коричневим. З-під нього прозирали щільно стулені гілки, немов скелети напіврозчленованих трупів. А тоді з великих двостулкових дверей «Оверлука» вирвався тато, він палав, як смолоскип. Одяг на ньому горів, його шкіра набула темної, зловісної засмаги, що дедалі темнішала, волосся перетворилося на палаючий кущ.

Й от тоді він прокинувся, з горлом, здавленим страхом, руками вчепившись у простирадло з ковдрами. А чи він кричав? Він подивився на матір. Венді спала на боці, укрита ковдрою аж під підборіддя, пасмо солом’яного кольору волосся лежало в неї на щоці. Ні, він не кричав.

Він і далі лежав у ліжку, дивлячись вгору, і кошмар почав випаровуватись. У нього було дивне відчуття, що якусь величезну трагедію

(пожежа? вибух?)

було відвернуто всього лиш за дюйм. Він дозволив своєму розуму відплисти на пошуки тата і знайшов його, той стояв десь унизу. У вестибюлі Денні натиснув трішечки сильніше, намагаючись промацати тата зсередини. Там було недобре. Бо тато якраз думав про Оте Погане. Він думав, як

(«добре було б потягнути одну чи дві байдуже мені що десь у світі сонце лише щойно зійшло над чиїмись вітрилами пам’ятаєш як