Сяйво - Стівен Кінг

(«Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось, чого він хоче»)

Венді думала:

(«Якщо буду змушена, я заведу його вище в гори. Якщо нам помирати, краще мені зробити це в горах»)

Різницький ніж, так само замотаний у рушнику, вона заховала під ліжком. Вони куняли на межі сну й яву. Готель порипував навкруг них. Сніг надворі почав плюватися з неба, немов свинцем.

Розділ сороковий

У підвалі

(!!!Котел, той клятий котел!!!)

Ця думка розпуклась у голові Джека Торренса повним цвітом з яскравою, загрозливо червоною окрайкою. А по п’ятах за нею голос Ватсона:

(«Якщо забудете, він повзтиме й повзтиме, і ви з усьою вашою сім’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на місяці… За сертифікатом він тримає до двіста піісят, але тепер може вибухнути куди як раніше… Я б забоявсь спуститися сюди і стати біля нього, коли буде сто вісімсят»)

Він пробув тут усю ніч, порпаючись у коробках зі старими документами, охоплений якимсь гарячковим відчуттям, що час спливає, тож він мусить поспішати. Проте важливі ключі, ті зв’язки, що зробили б усе ясним, його уникали. Пальці в нього були жовтими, нечистими від крихких старих паперів. І він так захопився, що якось забув перевірити котел. Він скидав тиск ще ввечері, близько шостої, коли тільки сюди спустився. А зараз уже було…

Він поглянув собі на годинник і підхопився, ногою розметавши стос старих накладних.

Господи, вже за чверть п’ята ранку.

Позаду нього скаженіла топка. Котел видавав стогнучі, з присвистом, звуки. Джек бігом кинувся до нього. Його схудле за останній місяць обличчя зараз густо вкривала щетина, в очах був порожній, якийсь концтабірний вираз.

Манометр на котлі показував дві сотні фунтів на квадратний дюйм. Джекові уявилося, ніби він бачить, як смертоносною натугою обдимаються боки старого клепаного і паяного котла.

(«Він повзе… Я б забоявсь спуститися сюди і стати біля нього, коли буде сто вісімсят…»

Раптом до нього заговорив спокійний, звабливий внутрішній голос.

(«Нехай собі. Іди, забери Венді з Денні і тікайте звідси нахер. Нехай воно тут злетить до небес»)

Він ніби в очі побачив той вибух. Подвійний громовий удар, який спершу вирве серце з цього місця, а потім його душу. Котел вибухне з оранжево-фіолетовим спалахом, заливаючи весь підвал гарячою, палаючою шрапнеллю. Подумки він побачив лелітки розпеченого металу, як вони дивовижними більярдними кулями скачуть шкереберть з підлоги на стіни, на стелю, присвистуючи в повітрі щербатою смертю. Деякі з них, звісно, шугнуть прямо крізь оцю кам’яну арку і з того боку підпалять старі папери, і ті запалають пекельно весело. Знищуй секрети, пали ключі до загадок, це таємниця, якої ніколи не розв’яже жодна жива душа. А тоді вибух газу, грандіозний спалах тріскучого полум’я, величезний пальник, який перетворить весь центр готелю на топку. Сходи і коридори, стелі і номери, все запалає, немов замок наприкінці якогось фільму про Франкенштайна. Язики полум’я поширяться на крила будівлі, поспішаючи чорно-синіми килимовими доріжками, як нетерплячі гості. Скручуватимуться обсмалені шовковисті шпалери. Тут нема протипожежних розбризкувачів, тільки старомодні рукави, та й ними нікому скористатися. І в світі не існує такої пожежної машини, яка могла б сюди дістатися раніше кінця березня. Палай, бейбі, палай. За дванадцять годин тут не залишиться нічого, крім голих кісток.

Стрілка на манометрі пересунулася на двісті дванадцять. Котел поскрипував і стогнав, наче якась стара баба, що намагається піднятись з ліжка. По краях старих латок почали вигравати шиплячі фонтанчики пари; почали сичати краплини припою.

Він нічого не бачив, не чув. Застиглий, з рукою на клапані, який мусив би скинути тиск і спустити жар, Джек стояв з очима, що сяяли в його очницях, наче сапфіри.

(«Це мій останній шанс»)

Єдиним, що досі не було переведено в готівку, залишався їхній спільний з Венді страховий договір, який вони уклали влітку між його першим і другим роком у Стовінгтоні. У випадку смерті виплата сорока тисяч доларів і подвійне відшкодування, якщо він або вона загинуть у залізничній катастрофі, авіакатастрофі або в пожежі. Раз, два і в дамках, помри загадковою смертю і виграй сотню тисяч доларів.

(Пожежа… вісімдесят тисяч доларів)

У них є час звідси забратися. Навіть якщо вони сплять, у них є час, щоби забратися. Він у це вірив. І не думав, що живоплоти або щось інше спробують їх зупинити, якщо «Оверлук» займеться полум’ям.

(Полум’я)

Стрілка всередині засмальцьованого, майже непрозорого манометра підтанцювала до двохсот п’ятнадцяти фунтів на квадратний дюйм.

Черговий спогад явився йому, спогад з дитинства. Між нижніх гілок яблуні, що росла поза їхнім будинком, було осине гніздо. Оса вжалила когось з його старших братів — він не пам’ятав котрого саме, — коли той гойдався на старій автомобільній шині, яку тато підв’язав до гілки того дерева. То було наприкінці літа, коли оси зазвичай стають особливо лютими.

Їхній батько, щойно з роботи, у своїй білій робі, з запахом пива, що висів довкола його рота делікатною імлою, зібрав усіх трьох своїх хлопчаків — Бретта, Майка і малого Джекі — і сказав їм, що збирається спекатися тих ос.

— А зараз дивіться, — оголосив він, усміхаючись і трохи похитуючись (тоді він ще не ходив з палицею; зіткнення з молочним фургоном ще чекало за кілька років у майбутньому). — Може, навчитеся чогось. Мені це показав мій батько.

Він нагріб велику купу відсирілого після дощу листя під ту гілку, на якій спочивало осине гніздо, смертоносніший плід, аніж ті поморщені, проте смачні яблучка, які їхня яблуня зазвичай дарувала їм під кінець вересня, до чого тоді залишалося ще півмісяця. Листя він підпалив. День був ясний і безвітряний. Листя ледь тліло, на розгораючись як слід, і воно так пахло — той аромат відлунював у ньому кожної осені, коли чоловіки у суботніх штанях і легких вітрівках згрібають граблями в купи й палять листя. Солодкий аромат з гірким відтінком, розкішний, настроєвий. Тліюче листя давало багато диму, що клубами плив угору, обволікаючи гніздо.

Батько залишив те листя тліти до кінця дня, а сам пив на ґанку пиво, кидаючи порожні бляшанки «Блек Лейбл»[250] до пластмасового відра, яке його дружина використовувала для миття підлоги, обабіч нього сиділи двоє старших синів, а маленький Джекі на сходах у нього під ногами, сидів і грався м’ячиком, прив’язаним до ракетки, монотонно наспівуючи одну й ту саму фразу:

— Твоє брехливе серце… ще змусить тебе плакати… твоє