Сяйво - Стівен Кінг
Звісно, якщо пощастить.
Він вийшов з квартири, замкнув за собою двері, поклав ключ під плетений килимок і збіг по надвірних сходах до свого кабріолета «кадилак».
На півдорозі до міжнародного аеропорту Маямі, на зручній відстані від комутатора, де, як було відомо, підслуховував Квімс або Квімсові пахолки, Хеллоран зупинився біля пральні якогось торговельного центру і зателефонував до «Юнайтид Ерлайнз»[241]. Рейси на Денвер?
Найближчий був о вісімнадцятій тридцять шість. Джентльмен встигає на нього?
Хеллоран поглянув на годинник, який показував дві хвилини на сьому, і сказав, що встигає. Як щодо вільних місць на цей рейс?
Дозвольте я перевірю.
Слідом за брязком йому в вухо почав звучати сахариновий Мантовані, який нібито мусив робити приємнішим очікування[242]. Якраз навпаки. Хеллоран аж пританцьовував, кидаючи погляди то собі на годинник, то на молоду дівчину зі сплячим дитям у рюкзачку в неї на спині, яка вивантажувала автомат «Мейтаг»[243]. Вона переживала, що повернеться додому пізніше, ніж планувала, і смаженина підгорить, і її чоловік — Марк? Майк? Метт? — казитиметься.
Минула ціла хвилина. Дві. Він уже було вирішив їхати далі, спробувати удачі, коли повернувся бляшаний голос панянки зі служби замовлення квитків. Є єдине місце, хтось відмовився. Воно в першому класі. Чи є це суттєвим?
Ні. Це йому годиться.
Оплата буле готівкою чи кредитною карткою?
Готівкою, бейбі, готівкою. Я мушу летіти.
І ваше прізвище буде?..
Хеллоранн, дві «л» і дві «н». До скорого.
Повісивши слухавку, він поспішив до дверей. Проста думка тієї дівчини, її тривога про підгорілу смаженину, лунала в ньому знову й знову, аж він подумав, що ось-ось збожеволіє. Подеколи так бувало, без усяких очевидних на те причин вловлювалася чиясь думка, абсолютно окрема, абсолютно чиста і ясна… і зазвичай абсолютно дріб’язкова.
Він майже встиг.
Він розігнав свій лімузин до вісімдесяти[244] і вже бачив аеропорт, коли його змусив загальмувати і зупинитися один із «найліпших флоридців».
Хеллоран, натиснувши кнопку, опустив вікно і відкрив було рот до копа, який перегортав сторінки свого блокнота штрафних квитанцій.
— Я знаю, — промовив той утішливо. — Там похорон у Клівленді. Ваш батько. Там весілля в Сієтлі. Ваша сестра. Сталася пожежа в Сан-Хосе, яка стерла з лиця землі цукерню вашого дідуся. Просто суперова камбоджійська червона лежить і чекає в скриньці камери схову в аеропорті Нью-Йорка[245]. Я люблю цей відтинок дороги перед самим аеропортом. Навіть у дитсадку я найбільше любив, коли нам читали різні історії.
— Послухайте, офіцере, мій син…
— Єдина частина історії, про яку я ніколи не можу сам здогадатися, поки вона не добіжить кінця, — промовив офіцер, — це номер водійських прав порушника автомобіліста/оповідача і його реєстраційні дані. Отже, будьте так ласкаві. Дозвольте мені поглянути.
Хеллоран подивився в спокійні блакитні очі копа, сумніваючись, чи варто розповідати свою історію «мій-син-у-критичному-стані», і вирішив, що це тільки погіршить справу. Цей Смокі був аж ніяк не Квімс. Хеллоран видобув гаманець.
— Чудово, — сказав коп. — Ви їх витягнете заради мене? Я просто мушу побачити, яким чином усе вийде в кінці.
Мовчки Хеллоран витяг свої водійські права й зареєстровані у Флориді документи на машину і подав їх дорожньому копу.
— Це дуже добре. Це так добре, що ви виграли подарунок.
— Що? — запитав з надією Хеллоран.
— Коли я закінчу переписувати ці номери, я дозволю вам надути для мене кульку.
— Ох, Ііііісусе! — простогнав Хеллоран. — Офіцере, мій рейс…
— Шшшш, — сказав дорожній коп. — Не будьте вередливим.
Хеллоран заплющив очі.
До стійки «Юнайтид» він дістався о вісімнадцятій сорок дев’ять, надіючись попри все, що рейс якось затримався. Йому не знадобилося навіть запитувати. Усе повідомив монітор над стійкою реєстрації пасажирів. Літак рейсом дев’ятсот один на Денвер, призначений на вісімнадцяту тридцять шість, злетів о вісімнадцятій сорок. Дев’ять хвилин тому.
— От лайно, — промовив Дік Хеллоран.
І раптом запах помаранчів, важкий і нудотний; йому ледь вистачило часу дістатися до чоловічого туалету, перш ніж воно прийшло, оглушливе, сповнене жаху:
(«ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСОЧКА ДІКУ БУДЬ ЛАСОЧКА ПРОШУ ПРИЇЗДИ!!!»)
Розділ тридцять дев’ятий
На сходах
Серед речей, які вони продали, щоби перед переїздом з Вермонту до Колорадо бодай трохи наростити собі поточні активи, була Джекова колекція з двох сотень рок-н-ролових і ритм-енд-блюзових альбомів; на надвірному розпродажі вони пішли по долару за платівку. Одним з тих альбомів, що найбільше подобалися особисто Денні, був дводисковий комплект Едді Кокрена[246] з вшитою до нього чотиристорінковою статтею авторства Ленні Кея[247]. Венді часто вражало замилування Денні саме цим альбомом, записаним чоловіком-хлопчиком, який жив швидко і помер молодим… по суті, помер, коли їй самій було всього лиш десять років.
Зараз, о чверть по сьомій (за гірським часом), у той час як Дік Хеллоран розказував Квімсу про білого коханця своєї колишньої дружини, вона раптом побачила Денні, котрий перекидуючи з руки в руку червоний гумовий м’ячик, сидів на сходах між вестибюльним і першим поверхами і співав пісню з того альбому. Глухим, позбавленим мелодійності голосом.
— Я іду нагору, перший-другий сходовий просвіт, — наспівував Денні, — п’ятий просвіт, шостий просвіт, далі сьомий просвіт… дістаюсь наверх і маю шок — заморився так, що несила танцювати рок[248]…
Вона зійшла до нього, сіла на сходинку поряд і побачила, що нижня губа в нього розпухла, ставши вдвічі більшою за свій нормальний розмір, а на підборідді засохла кров. Серце злякано підстрибнуло в її грудях, але вона спромоглася заговорити нейтральним тоном.
— Що трапилось, доку? — спитала вона, хоча була певна, що сама знає. Це Джек його вдарив. Авжеж, звичайно. Знову те саме, хіба не так? Колеса прогресу; рано чи пізно вони повертають тебе туди, звідки ти розпочав.
— Я кликав Тоні, — сказав Денні. — У бальній залі. Здається, я упав
