Сяйво - Стівен Кінг
(«!!!ОЙ ДІКУ ОЙ БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ!!!)
Лімузин якраз був порівнявся з універсалом «Пінто»[227], за кермом якого сидів чоловік у робітничому одягу. Роботяга побачив, що лімузин тягне на його смугу, і наліг на клаксон. Коли «кадилак» не припинив насуватися, він кинув погляд на його водія і побачив великого чорного чоловіка, що застиг за кермом, прямий як стовп, з очима, безтямно задивленими вгору. Пізніше той роботяга розповідав своїй дружині, що він розуміє — то була лише одна з отих негритоських зачісок, які вони зараз усі носять, але в той момент це виглядало так, ніби на голові в того чорного придурка сторчма стирчить кожна волосина. Він подумав, що в того негра стався інфаркт.
Роботяга вдарив по гальмах, відтягнувшись назад у, на щастя, порожній проміжок позаду себе. Зад «кадилака» мчав уперед, все ще підрізаючи, і роботяга із зачудованим жахом дивився, як довгі, у формі ракет, хвостові вогні зсовуються на його смугу не далі як за чверть дюйма перед його бампером.
Роботяга смикнувся вліво, так само тиснучи на клаксон, і з ревінням об’їхав п’яно гуляючий лімузин. Його водія він закликав провести позашлюбний статевий акт із самим собою. Вступити в оральний сексуальний зв’язок з різноманітними пацюками й птахами. Він оголосив власну пропозицію, щоб усі особи негритянської крові повернулася на свій рідний континент. Висловив щиру впевненість у тому місці, яке душа водія цього лімузина займатиме в потойбічному житті. А закінчив, сказавши, що він гадає, що зустрічав матір означеного водія в Новому Орлеані, у притоні розпусти.
Потім він уже опинився попереду небезпеки і раптом усвідомив, що обмочив собі штани.
У голові Хеллорана не переставала повторюватися та сама думка,
(«ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСОЧКА, ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСОЧКА»)
але вона вже почала затухати, як ото бува з радіостанціями, коли наближаєшся до межі зони їх мовлення. Йому туманно дійшло, що його машина мчить уже по м’якому узбіччю, і то далебі з більшою швидкістю, ніж п’ятдесят миль на годину. Він вивів її назад на шосе, відчувши, що хвіст уже пішов юзом, за мить до того, як йому повернутися на тверду поверхню.
Прямо попереду стояв «Ей/Дабл’ю Рут Бір»[228]. Хеллоран посигналив і завернув туди, серце болісно гупало в грудях, обличчя в нього було хворобливого, сірого кольору. Заїхавши на стоянку, він дістав з кишені хустинку і промокнув собі лоба
(«Господи Боже мій!»)
— Чим я можу вам допомогти?
Цей голос злякав його знову, хоча то був голос не Бога, а миловидої маленької офіціантки, яка стояла біля його відкритого вікна з блокнотом для запису замовлень.
— Йо, бейбі, кухоль кореневого пива з морозивом[229]. Два черпаки ванільного, окей?
— Так, сер.
Вона пішла, зграйно погойдувалися стегна під її червоною нейлоновою уніформою.
Хеллоран відкинувся на шкіряну спинку сидіння і заплющив очі. Не залишилося нічого, що можна було б приймати. Сигнал згас у тому проміжку часу, коли він заїхав сюди і замовляв пиво в офіціантки. Усе, що лишилося, це нудотне, болюче стугоніння в голові, немов його мозок було віджато, і викручено, і повішено сушитися. Схоже на головний біль, який він отримав, коли дозволив тому хлопчику, Денні, сяйнути йому там, у горах, у Балагані Уллмана.
Але цього разу все було значно гучніше. Тоді хлопчик просто з ним грався. Цього разу звучала чиста паніка, кожне слово голосно кричало в його голові.
Він подивився вниз, на свої руки. Гаряче сонячне світло лежало на них, але вони все ще лишалися вкритими гусячою шкірою. Він тоді сказав хлопчику, аби той погукав його, якщо йому знадобиться допомога, це Хеллоран пам’ятав. І от тепер хлопчик його гукає.
Раптом йому стало дивно, як він узагалі міг лишити того хлопчика там, нагорі, ще й з таким сяйвом. Біда там була неминучою, можливо, погана біда.
Він зненацька завів двигун, ввімкнув задню передачу і, здираючи з коліс гуму, виїхав назад на трасу. Офіціантка з гойдливими стегнами стояла на галереї свого закладу, тримаючи в руках тацю з кухлем кореневого пива.
— Що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Хеллоран уже поїхав.
Менеджера звали Квімс, і коли Хеллоран увійшов, Квімс саме балакав зі своїм букмекером. він хотів поставити на четвірку коней на Рокавеї[230]. Ні, жодного «парлея», жодної «квінелли», жодної «екзакти», жодної чортової «футури»[231]. Просто стара добра четвірка, по шість сотень доларів на ніс[232]. А ще «Джетс» у неділю. Що він має на увазі, кажучи, що «Джетс» грають з «Біллами»? Хіба він не знає, з ким грають «Джетс»[233]? П’ять сотень, на різницю в сім очок. Коли Квімс із ніяковим виглядом поклав слухавку, Хеллоран зрозумів, як людина, що керує цим маленьким курортом, може заробляти п’ятдесят тисяч на рік і заразом носити штани з лискучим задом. Він роздивлявся на Хеллорана оком, що було все ще налитим кров’ю після його численних зазирань минулого вечора до пляшки бурбону.
— Якісь проблеми, Діку?
— Так, сер, містере Квімс, гадаю, що так. Мені потрібна триденна відпустка.
У нагрудній кишені прозоро-жовтої сорочки Квімса стирчала пачка «Кента». Не виймаючи пачки, він дістав одну сигарету, розім’яв, відщипнувши зайвий тютюн, і похмуро закусив патентований мікронітовий фільтр[234]. Підкурив він її від настільної запальнички «Крікет».
— Мені теж, — промовив він. — Але що в тебе на умі?
— Мені потрібно три дні, — повторив Хеллоран. — Там мій хлопчик.
Погляд Квімса упав на ліву руку Хеллорана, обручки на ній не було.
— Я з тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року розведений, — терпляче промовив Хеллоран.
— Діку, ти ж знаєш, як у нас у вікенд. Повно люду. По саме нікуди. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас забито навіть на Флоридській веранді[235]. Тому забирай мій годинник, гаманець, мої пенсійні заощадження. Чорт, можеш забрати навіть мою дружину, якщо зможеш терпіти її в’їдливість. Але, будь ласка, не проси в мене відпустку. Що з ним таке, захворів?
— Так, сер, — сказав Хеллоран, усе ще намагаючись уявити себе таким, що мне дешевого полотняного капелюха
