Сяйво - Стівен Кінг

тієї «ліфтової» ночі він почав усі речі в «Оверлуку» ділити на дві категорії. Ліфт, підвал, ігровий майданчик, двісті сімнадцятий номер і Президентський люкс (то був Люкс, а не Люк; він побачив, як правильно пишеться це слово у якійсь бухгалтерський книзі, що її тато вчора читав під час вечері, і ретельно його запам’ятав) — ці місцини були «небезпечними». Їхня квартира, фойє і ґанок були «безпечними». Скидається на те, що ця бальна зала також.

(принаймні, слони точно безпечні).

Він не був певен щодо інших місць і тому загалом наперед їх уникав.

Він дивився на дзиґар, накритий скляним куполом. Той містився під склом, бо всі його коліщатка і трибки, і пружинки були на виду. Чи то хромована, чи сталева рейка йшла довкола цього механізму, а просто під циферблатом був маленький осьовий стрижень з парою зчепних трибків на кожному кінці. Стрілки дзиґаря стояли на чверті по XI, і, хоча Денні не знав римських цифр, за розташуванням стрілок він зумів здогадатися, у який час цей дзиґар колись зупинився. Дзиґар стояв на оксамитовій підкладці. Перед ним, трішки викривлений вигином ковпака, лежав ретельно вирізьблений срібний ключ.

Денні припускав, що цей дзиґар належить до тих речей, яких йому не можна чіпати, як ті декоративні інструменти для каміна в їхній оббитій міддю вітрині в фойє або той високий креденс для порцеляни під задньою стіною обідньої зали.

Раптом у ньому здійнялося відчуття несправедливості й сердита жага протесту

(дурниці це, що чогось мені не можна торкатися, просто дурниці, мене ж чіпав, хіба не так? грався зі мною, хіба не так?)

А таки так. І до того ж він аж ніяк не був делікатним, не переживав, що мене зламає.

Денні простягнув руки, вхопився за скляний купол і підняв його, відставивши вбік. Він дозволив собі одним пальчиком провести по механізму, пучкою вказівного пальця натискаючи на трибки, пробігаючи легенько по коліщатках. Він узяв срібний ключ. Для когось дорослого той був би незручно дрібним, але для його пальців цей ключ годився ідеально. Він вставив його у гніздо в центрі циферблата. Ключ встромився упевнено, мов додому ввійшов, з легесеньким клац, більш відчутним, аніж чутним. Обертався він, звісно, праворуч: за годинниковими стрілками.

Денні крутив ключ, аж поки той уже не зміг крутитися далі, а потім його витяг. Го Дзиґар инник почав цокотіти. Трибки обертатися. Захилиталося вперед-назад у півкрузі велике балансирне колесо. Ожили стрілки. Якщо тримати голову абсолютно нерухомою, а очі широко розплющеними, можна було помітити, як хвилинна стрілка помалу смикається, рухаючись до своєї зустрічі з годинною стрілкою, яка відбудеться приблизно за сорок п’ять хвилин від тепер. Об XII.

(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе).

Він нахмурився, а потім витрусив з голови цю думку. Це була думка, яка для нього не мала ні сенсу, ні якихось асоціацій.

Він знову наставив вказівний палець і підштовхнув хвилинну стрілку до годинної, цікавий до того, що може відбутися. Це вочевидь не був годинник з зозулею, але для чогось же призначалася ота сталева рейка.

Почулася серія тихих, уривчастих клацань, а тоді дзиґар почав теленькати вальс Штрауса «Блакитний Дунай». Почав розгортатися якийсь сувій дірчастої тканини, не більше як два дюйми завширшки. Піднімалися й падали рядком мідні стукальця. З-поза циферблата по сталевій рейці плавно виїхали дві фігурки, балетні танцівники: зліва дівчина в пухнастій спідничці й білих панчішках, а справа хлопець у чорному трико й балетках. Їхні руки були підняті арками над головами. Зійшлись вони посередині, перед VI.

Денні вгледів крихітні рівчачки у них на боках, прямо під пахвами. Осьовий стрижень сковзнув у ці рівчачки, і він почув чергове тихе клацання. Трибки по обох кінцях стрижня почали обертатися. «Блакитний Дунай» теленькав. Руки танцівників пішли донизу, вони обхопили одне одного. Хлопець підняв дівчину в себе над головою, а потім крутнувся на стрижні. Тепер вони опинилися лігма: хлопець з головою, зануреною під коротку балетну пачку дівчини, а дівчина, притиснувшись обличчям до центру хлопцевого трико. Вони корчилися у механічному оскаженінні.

Денні наморщив носа. Вони цілували піськи. Денні відчув огиду.

Ще якась мить, і події почали розгортатися в зворотному напрямку. Хлопець крутнувся на стрижні назад. Потім перекинув дівчину в стоячу позицію. Коли їхні руки знову зводилися арками над головами, здалося, вони розуміюче кивнули одне одному. Ретирувалися вони тим самим шляхом, як і були з’явились, і зникли, якраз коли закінчився «Блакитний Дунай». Дзиґар почав бити сріблястим дзвоном.

(Північ! Б’є північ!

Слава маскам!)

Денні крутнувся на стільці, мало не впавши. Бальна зала була порожньою. Він побачив, що поза подвійними храмовими вікнами почав сіятись свіжий сніг. Величезний килим (який згортали перед танцями, звичайно), багате плетиво червоних і золотих візерунків, лежить незрушений на підлозі. Місце навкруг нього займали маленькі, інтимні столики на двох, на яких стояли перевернуті ніжками до стелі павучо-елегантні стільці.

Усюди було пусто.

Але зала не була насправді порожньою. Тому що тут, в «Оверлуку», безперестанку щось відбувалося й відбувалося. Тут, в «Оверлуку», всі часи зійшлись ув одно. Тут тривала якась безкінечна серпнева ніч тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, зі сміхом і випивкою, де купка гламурних обраних піднімалися і спускалися ліфтом, пили шампанське і ляскали святковими хлопавками одне в одного перед обличчями. Тут був передсвітанковий червневий ранок приблизно за двадцять років по тому, і кілери одного угруповання безкінечно гатили картеччю з гвинтівок у розірвані й закривавлені тіла трьох чоловіків, які безкінечно перебували в агонії. І жінка роздобурилась ліниво у ванні певного номера на другому поверсі, очікуючи на візитерів.

В «Оверлуку» всі речі були ніби живими, живучи власним життям. Так, немов весь цей готель було заведено якимсь срібним ключиком. А дзиґар ішов. Годинник цокотів.

Сам він і є тим ключиком, подумав Денні печально. Тоні його попереджав, а він просто дозволив усьому йти своїм ходом.

(«Мені тільки п’ять років!»)

крикнув він чомусь, чия присутність напіввчувалася в цій залі.

(«Хіба зовсім нічого не значить те, що мені тільки п’ять?»)

Відповіді не було.

Денні знехотя повернувся знову до дзиґаря.

Він усе відкладав і відкладав, плекаючи надію, що щось таке трапиться, що допоможе йому обійтися без того, щоби знову кликати Тоні, що з’явиться рейнджер, або гвинтокрил, або якась рятувальна команда; вони завжди вчасно з’являлися в його улюблених телепередачах і рятували людей. У телевізорі і рейнджери, і спецзагони поліції, і парамедики були дружньою білою силою, яка врівноважувала те плутане зло, яке він усвідомлював у цім світі;