Сяйво - Стівен Кінг

— Усе гаразд, — втішала вона його, — в мене така ж реакція на «Рідерз Дайджест».

Хеллоран літав достатньо часто, щоби здогадатися, що відбувається. Більшість маршруту вони летіли проти жорстокого лобового вітру, а погода над Денвером зненацька й неочікувано ще дужче погіршилась і їм тепер просто запізно звертати кудись інде, де зараз погода краща. Ой, не зрадь мене, мої ніженьки[279].

(«друже-друзяко, це ж якась нахер навальна кавалерійська атака»)

Схоже було, стюардеса успішно вгамувала найгірші прояви істерики тієї пані. Та ще гундосо сурмила у мереживний носовичок, але загалом припинила транслювати на весь салон свої опінії про ймовірний варіант завершення їхнього рейсу. Стюардеса поплескала її востаннє по плечу і підвелася якраз у ту мить, коли їхній «Боїнг-747» хитнуло найгірше за весь польотний час. Стюардеса поточилася назад і, продемонструвавши чудесно довге, обтягнуте нейлоном стегно, всілась на коліна тому чоловіку, який був виригав у газету. Він закліпав очима, а потім ласкаво поплескав її по плечі. Вона відповіла йому усмішкою, але Хеллоран подумав, що напруга помітна. Ще той збіса політ видався цього ранку.

Пролунало тихе попискування, це знову ввімкнулось табло НЕ КУРИТИ.

— Говорить командир літака, — звернувся до них м’який, з легким південним акцентом голос. — Ми готові розпочати зниження для посадки в міжнародному аеропорту Стейпелтон. Політ був доволі важким, за що я перепрошую. Посадка також може бути дещо жорсткою, але якихось справжніх труднощів ми не очікуємо. Будь ласка, зверніть увагу на застереження ПРИСТЕБНУТИ РЕМЕНІ БЕЗПЕКИ та НЕ КУРИТИ, і ми сподіваємось, що вас чекає приємне перебування в столичному місті й районі Денвер. А також ми сподіваємось…

Новим грубим поштовхом струснуло літак, а потім він пірнув униз з нудотливим ефектом ліфта. Шлунок Хеллорана станцював смикану джигу. Кілька пасажирів — аж ніяк не всі з них жінки — скрикнули.

— …невдовзі побачити вас знову на літаку авіакомпанії «TWA».

— Ніколи збіса у світі, — промовив хтось позаду Хеллорана.

— Таке глупство, — закладаючи сторінку в своїй книжці картонною обгорткою від сірників і закриваючи її, зауважила гостролика сусідка Хеллорана, тим часом як літак почав знижуватися. — Коли хтось бачив жахи маленької брудної війни… як от ви… або відчуває принизливу аморальність інтервенціоністської доларової дипломатії ЦРУ… як я… жорстка посадка — це щось зовсім блякле. Я не права, містере Хеллоран?

— Уповні, мем, — відповів він і понуро подивився крізь вікно на дико вируючий сніг.

— А як реагує на все це ваша сталева пластинка, можу я поцікавитися?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Хеллоран. — Лише у шлунку строха нудить.

— Який сором.

Вона знову розгорнула книжку.

Поки вони знижалися крізь безпросвітні хмари снігу, Хеллорану пригадалася та авіакатастрофа, що кілька років тому трапилася в бостонському аеропорту Логан. Умови були схожими, тільки замість снігу там зменшив видимість до нуля туман. Шасі того літака зачепило підпірну стінку при кінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, які були на його борту, виглядом не вельми відрізнялось від запіканки «Гамбургер хелпер»[280].

Він би не вельми переймався, якби йшлося тільки про нього самого. Зараз він залишився у світі майже сам-один, і його похорон відвідали б хіба що люди, з якими він працював, та ще той старий відступник Мастертон, котрий принаймні вип’є за його упокій. Але ж хлопчик… хлопчик на нього покладається. Певне, окрім нього, хлопчику більше нема звідки чекати допомоги, і йому не подобалося те, як різко обірвався останній поклик хлопчика. Хеллоран одно думав про тих живоплотових звірів, як вони нібито рухалися…

Тонка біла рука лягла на його руку.

Гостролика сусідка зняла з себе окуляри. Без них її риси здавалися значно м’якшими.

— Усе буде добре, — промовила вона.

Хеллоран зобразив усмішку і кивнув.

Як і було оголошено, літак сів жорстко, возз’єднавшись з землею достатньо ґвалтовно, щоби скинути зі стійки попереду більшість журналів і змусити випурхнути з бортової кухні пластикові таці каскадом, наче велетенські гральні карти. Ніхто не скрикнув, хоча Хеллоран дочув, як нестямно, немов циганськими кастаньєтами, кілька щелеп проклацали зубами.

Потім гудіння турбін здійнялося до виття — літак гальмував двигунами, — а коли їх ревіння стишилося, з бортової системи гучного зв’язку почувся м’який південний голос пілота, можливо, не зовсім рівний.

— Леді та джентльмени, ми приземлилися в аеропорту Стейпелтон. Будь ласка, залишайтесь на своїх місцях до повної зупинки літака біля термінала. Дякую за увагу.

Жінка поруч з Хеллораном закрила свою книжку і видала довге зітхання.

— Ми живемо, щоби поборювати кожний наступний день, містере Хеллоран.

— Мем, ми поки що з цим не впоралися.

— Правда. Суща правда. Чи не бажаєте хильнути по чарочці разом зі мною в барі?

— Я би радо, але маю призначену зустріч.

— Невідкладну?

— Абсолютно невідкладну, — серйозно підтвердив Хеллоран.

— Щось, що бодай якимсь маленьким чином покращить загальну ситуацію, я сподіваюся.

— Я теж на це сподіваюся, — підтвердив Хеллоран і усміхнувся. Вона усміхнулась йому навзаєм, десять років стиха спало з її обличчя у цей момент.

Оскільки з багажу в нього була тільки дорожня валізка, до стійки «Герца» на нижньому поверсі Хеллоран дістався, випередивши весь натовп. Він бачив, як по той бік затемнених вікон безупинно падає сніг. Його білими хмарами ганяв туди-сюди поривчастий вітер, і люди, які йшли через майдан до автостоянок, пробивались крізь нього. Одному чоловіку зірвало капелюх, і Хеллоран співчував йому, коли того капелюха закрутило високо вгору, так дико й красиво. Чоловік задивився йому вслід, а Хеллоран подумав:

(«Ба, плюнь і забудь, чоловіче. Твій гомбург не спуститься донизу, аж поки не досягне Аризони» [281] )

По п’ятах за цією думкою:

(«Коли аж так зле у Денвері, то як же воно там, західніше Боулдера?)

Краще, мабуть, про це не думати.

— Чим я можу допомогти вам, сер? — запитала дівчина в жовтій уніформі «Герца».

— Можете допомогти машиною, якщо маєте, — відповів він, широко усміхаючись.

За плату, більшу за середню, йому й машину вдалося винайняти потужнішу за середню, сріблясто-чорний «Б’юїк Електра»[282]. Він переймався радше покрученими гірськими дорогами, аніж стильністю; все одно доведеться десь зупинитися по дорозі й одягнути ланцюги. Без них він далеко не дістанеться.

— Як воно