Сяйво - Стівен Кінг
Звісно, ви можете сказати, що тато був дурнем, якщо оженився на такій жінці, перш за все прикувавши себе кайданками до цього трупа… до того ж трупа нешанобливого. Але за шлюб взятий похапливо розплачуєшся неквапливо, цілком можливо, що й татів тато був одруженим на такого ж типу жінці, отже, й Джеків тато несвідомо взяв за себе таку, а потім і сам Джек. От тільки його дружина, замість того аби вдовольнитися пасивною роллю нищительки однієї кар’єри й руйнівниці іншої, зробила вибір на користь згубно активної діяльності, намагаючись знищити його останній і найкращий шанс: увійти до складу персоналу «Оверлука» і, можливо, піднятися… по відповідних сходинках до посади менеджера, в належний час. Вона намагається ізолювати від нього Денні, а Денні є його вхідним квитком. Це глупство, звісно — навіщо б їм бажати сина, коли вони можуть отримати його батька? — але роботодавці часто мають дурні ідеї, і вони висунули саме таку умову.
Йому не вдасться її переконати, тепер він це вже зрозумів. Він намагався її переконати в салон-барі «Колорадо», і вона відмовилася слухати, натомість віддячила йому пляшкою по голові. Але з’явиться й інша нагода, і то скоро. Він звідси вибереться.
Раптом, затамувавши подих, він нахилив набік голову. Десь на роялі грали бугі-вугі, там сміялися, ляскаючи в ритм долонями, люди. Звуки крізь ці важкі дерев’яні двері долинали приглушено, але чутно. Гралася пісня «Гаряче буде цього вечора в старому містечку»[294].
Пальці його розпачливо стиснулись у кулаки; довелося стримувати себе, щоби не почати гатити ними в двері. Там знову розпочалася вечірка. Там досхочу литиметься випивка. Десь, із кимсь іншим танцюватиме та дівчина, під білою шовковою сукнею якої вчувалася така запаморочлива голизна.
— Ви за це заплатите! — завив він. — Прокляття на вас обох, ви мені заплатите! Дістанеться вам чортових ліків за це, я вам обіцяю! Ви…
— Стоп, стоп, хвилиночку, — почувся просто з-за дверей заспокійливий голос. — Нема потреби так кричати, старий знайомцю. Я чую вас чудово.
Джек зволікся на рівні.
— Ґрейді? Це ви?
— Так, сер. Саме так. Схоже, вас там замкнено.
— Випустіть мене, Ґрейді. Швиденько.
— Бачу, вам було не до снаги подбати про ту справу, яку ми обговорювали, сер. Направлення вашої дружини і сина.
— Саме вони мене й замкнули тут. Відсуньте засув, заради Бога!
— Ви дозволили їм себе замкнути? — в голосі Ґрейді позначилося вишколене здивування. — О Боже. Уполовину менша за вас жінка і маленький хлопчик? Ледве чи показує це в вас необхідний вищому управлінцю характер, хіба не так?
На правій скроні Джека запульсувала спіралька вен.
— Випустіть мене, Ґрейді. Я про них подбаю.
— А чи справді, сер? Хотілося б вірити. — Вишколене здивування поступилося місцем вишколеному жалю. — Мені боляче це казати, але я маю сумніви. Я — а також й інші — насправді дійшли висновку, що ви не поставилися до справи з усім серцем, сер. Що вам це не… до снаги.
— Я все зроблю! — крикнув Джек. — Зроблю, присягаюсь!
— Приведете нам вашого сина?
— Так! Так!
— Ваша дружина вельми цьому опиратиметься, містере Торренс. А вона здається… дещо сильнішою, ніж нам уявлялося. Дещо винахідливішою. Звичайно, схоже на те, що все найкраще вона запозичила від вас. — Ґрейді гмикнув. — Можливо, містере Торренс, нам краще було б від самого початку мати справу з нею.
— Я приведу його, присягаюся, — запевняв Джек. Він уже притискався обличчям до дверей. Весь спітнілий. — Вона не чинитиме опору. Клянуся, що не чинитиме. Не буде в змозі.
— Боюся, вам доведеться вбити її, — промовив Ґрейді холодно.
— Я зроблю все, що мушу зробити. Тільки випустіть мене.
— Ви даєте ваше слово, сер? — наполягав Ґрейді.
— Даю слово, обіцянку, священну присягу, що збіса ви лишень тільки побажаєте. Якщо ви…
Почулося приглушене клацання, це відсунувся засув. Двері зрушилися, прочинившись на якусь чверть дюйма. Джек занімів, йому перехопило дух. На мить він відчув, що за цими дверима чигає сама смерть.
Це відчуття минулося.
Він прошепотів:
— Дякую вам, Ґрейді. Клянуся, ви про це не пошкодуєте. Присягаюся, що ні.
Відповіді на це не було. Він усвідомив, що всі звуки щезли, окрім холодних завивань вітру надворі.
Він штовхнув двері комори навстіж; рипнули стиха завіси.
У кухні було пусто. Ґрейді зник. Усе тут було нерухомим, закляклим під сліпучо-холодним білим світлом горішніх флуоресцентних ламп. Його очі зупинилися на робочому блок-столі, за яким вони всі втрьох зазвичай їли.
Там містилися: чарка для мартіні, 0,75-літрова пляшка джину і пластикова тарілочка, повна оливок.
Притулений до стола, стояв молоток для роуку з реманентного складу.
Джек довго дивився на нього.
А потім голос, значно глибший і владніший за голос Ґрейді, заговорив звідкілясь, звідусюди… зсередини Джека.
(«Дотримайтесь своєї обіцянки, містере Торренс»)
— Обов’язково, — промовив він. У власному голосі він почув сервільну підлесливість, але не був у змозі її контролювати. — Обов’язково.
Він пройшов до блок-столу і поклав руку на держак молотка.
Підважив його.
Махнув ним.
Той зловісно свиснув у повітрі.
Джек Торренс заусміхався.
Розділ сорок дев’ятий
Хеллоран проривається в гори
Була вже за чверть друга дня, коли, судячи з заліплених снігом дорожніх знаків і одометра його герцівського «б’юїка», Хеллорану залишилося менше трьох миль до Естес-Парку, і тут його врешті-решт також знесло з дороги.
Тут, у горах, сніг падав швидше й скаженіше, ніж Хеллоран бодай-колись бачив (що, по правді сказати, траплялося з ним, либонь, нечасто, оскільки Хеллоран упродовж усього свого життя намагався бачити сніг якомога рідше), а вітер бісився химерними поривами — то з заходу нападав, то з півночі, всуціль закидаючи хмарами пухнастого снігу поле зору, змушуючи Діка знову й знову холодно усвідомлювати, що, якщо він проґавить якийсь поворот, його «Електра» запросто може пірнути
