Сяйво - Стівен Кінг

То були лише морозні візерунки з зовнішнього боку шибки.

Вона випустила з легень повітря довгим, шелестливим шепотом страху, і їй здалося, ніби звідкілясь почулося — і цього разу цілком ясно — насмішкувате хихотіння.

(«Ти сахаєшся тіней. Тут і без цього достатньо кепсько. До завтрашнього ранку ти вже станеш готовою для кімнати з м’якими стінами»)

Існував тільки один спосіб розвіяти ці страхи, і вона знала, в чому він полягає.

Вона мусить зійти донизу і впевнитися, що Джек досі в коморі.

Дуже просто. Спуститися. Коротко поглянути. Повернутись нагору. Ох, по дорозі зупинитись, забрати тацю з реєстраційної стійки. Омлет доведеться викинути, але суп можна ще розігріти на електроплитці біля Джекової друкарської машинки.

(«О так і не дати себе вбити якщо він там унизу з ножем»)

Вона підійшла до комода, намагаючись скинути з себе пелену того страху, що оповив її. Розсипані на стільниці комода лежали дрібні монети, там був стосик чеків за бензин для готельного пікапа, дві люльки, які Джек всюди возив за собою, але рідко курив… і низка його ключів.

Вона підібрала їх, якусь мить потримала в руці, а потім поклала назад. Була зринула ідея замкнути за собою двері спальні, але вона виявилася їй просто не до душі. Денні спить. Розпливчасті думки про пожежу промайнули їй крізь мозок, і ще щось дзьобнуло її дужче, але вона це зневажила.

Перетнувши кімнату, Венді на мить нерішуче зупинилася перед дверима, потім дістала з кишені халата ніж і затисла в правій руці його дерев’яну колодку.

Потягнула, відчиняючи, двері.

У короткому коридорчику, що вів до їхнього помешкання, було пусто. Усі повішені через рівні проміжки електричні настінні канделябри яскраво горіли, чудово висвічуючи синє тло килима і його в’юнкий, плутаний узор.

(«Бачиш? Тут жодних страховиськ»)

(«Авжеж, звісно, що нема. Вони хочуть виманити тебе. Вони хочуть, щоби ти зробила щось дурне, суто жіноче, і саме це ти зараз і робиш»)

Вона знов завагалася, жалюгідно заскочена, не бажаючи розлучатися з Денні і з безпечністю їх помешкання і в той же час відчуваючи нагальну потребу переконатися, що Джек все ще… безпечно упакований.

(«Звичайно ж, він там»)

(«Але ті голоси»)

(«Не було ніяких голосів. То все твоя уява. То вітер»)

— То не був вітер.

Звук власного голосу змусив її здригнутися. Але смертельна впевненість, що прозвучала в ньому, змусила її рушити вперед. Ніж хитався у неї при боці, ловлячи промінчики світла й відкидаючи відблиски на шовковисті шпалери. Її капці шепотіли по ворсу килима. Її нерви співали, наче дроти.

Вона дісталася рогу головного коридору і зазирнула за нього, розум заціпенів від того, що вона може там побачити.

Там не було чого бачити.

Після миті вигань вона завернула за ріг і вирушила вздовж головного коридору. Кожний крок у бік обляглого тінями сходового прозору посилював її тривогу і усвідомлення того, що вона полишає свого сплячого сина на самоті, беззахисним. Шурхіт власних капців по килиму вчувався дедалі гучнішим і гучнішим у її вухах; двічі вона озирнулася через плече, щоби переконати себе в тому, що ніхто не підкрадається ззаду до неї.

Досягши сходової клітини, вона поклала долоню на холодний верхній стовпчик перил. Дев’ятнадцять широких сходинок вели вниз, у вестибюль. Вона знала, бо достатньо часто їх рахувала. Дев’ятнадцять засланих килимовою доріжкою сходинок, і зблизька жодного Джека, що скорчився б на якійсь з них. Звичайно, ні. Джек замкнений у коморі на міцний сталевий засув за товстими дерев’яними дверима.

Але у вестибюлі темрява і, ох, там так повно тіней.

Пульс важко бився глибоко в її горлі.

Попереду й трохи ліворуч зяяли міддю насмішкувато відчинені двері ліфта, запрошуючи її ступити всередину, скуштувати найкращої поїздки в її житті

(«Ні, дякую»)

Усередині кабіна ліфта була завішана рожевими й білими креповими гірляндами серпантину. Посипана конфеті з пари вже розряджених трубчастих хлопавок. У лівому дальньому кутку лежала порожня пляшка з-під шампанського.

Вона відчула над собою порух і крутнулась глянути вгору вздовж дев’ятнадцяти сходинок, що вели в темний хол другого поверху, і не побачила там нічого; проте був тривожний ефект бокового зору, ніби якісь

(«істоти»)

відскочили назад, у глибшу темряву горішнього коридору за мить перед тим, як її очі встигли їх зафіксувати.

Вона знову подивилася на нижні сходи.

Безупинно пітніла її права долоня з затиснутій у ній колодкою ножа; вона переклала ніж у ліву руку, витерла праву долоню собі об рожевий махровий халат і переклала ніж назад. Майже несвідома того, що її розум дав команду тілу рухатись вперед, вона почала сходити донизу, спершу ліва ступня, потім права, ліва, потім права, її вільна рука легко сунулась по перилах.

(«Де ви, гуляки? Не дайте мені вас сполохати, агов, зграя запліснявілих простирадл! Хіба вам лякатися жінки з ножем! Нумо, утнемо трохи музики тутай! Нумо, додамо трохи життя!»)

Десять сходинок, дюжина, чортова дюжина.

Сюди, вниз, мутно сочилося жовтаве світло з холу першого поверху, і вона згадала, що, аби ввімкнути освітлення у фойє, їй треба скористатися вмикачами або біля входу до обідньої зали, або в офісі менеджера.

А втім, звідкілясь туди долинало світло, біле й приглушене.

Флуоресцентне, звісно. З кухні.

Вона затрималася на тринадцятій сходинці, намагаючись пригадати, чи вимикала вона його, чи залишила, коли вони йшли звідти з Денні. І просто не зуміла згадати.

Під нею, у фойє, бовваніли в омутах тіней крісла з високими спинками. Скло вестибюльних дверей було загнічено білістю одностайної ковдри наметеного снігу. Мідні цвяшки на диванних подушках ледь-ледь мерехтіли, неначе котячі очі. Там було не менше сотні місць, де сховатися.

Ноги в неї перетворились на дерев’яні диби від страху, вона продовжувала спуск.

Ось сімнадцята, ось вісімнадцята, ось дев’ятнадцята.

Вестибюльний поверх, мадам. Ступайте обережно.

Двері бальної зали стояли навстіж, виливаючи з себе назовні лиш темряву. Звідти, зсередини, чулося ритмічне цокотіння, наче там була бомба. Вона заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці, про той дзиґар під скляним ковпаком. Джек або Денні, мабуть, його завели… чи, може, він завівся сам, як усе інше в цьому «Оверлуку».

Вона обернулась до реєстраційної стійки з наміром пройти крізь її хвіртку і далі через менеджерський офіс до кухні. Мріючу там мутним сріблом, вона побачила тацю з їхнім гаданим обідом.

А тоді почав бити дзиґар, дрібні дзенькітливі ноти.

Венді закам’яніла, язик прилип їй до піднебіння.

Потім вона