Сяйво - Стівен Кінг

Хеллоран кивнув.

— Зачекай-но хвильку! — наказав йому Дуркін і побіг назад до гаражного відсіку.

Поки він був відсутній, Хеллоран обернув ключ у замку запалювання і трішки погазував. Снігохід зі чханням пробудився до свого агресивно-турготливого життя.

Дуркін повернувся з червоно-чорною лижварською маскою.

— Надінь собі оце під каптур, — прокричав він.

Хеллоран натягнув на голову маску. Хоча дещо й тіснувата, вона відразу перекрила останні стежки крижаному вітру до його щік, лоба і підборіддя.

Дуркін нахилився ближче, щоби його було чутно.

— Я так здогадуюсь, ти мусіш дещо торопати в тих речах, як то інколи робить Гові, — сказав він. — То не так-то й важить, але та місцина має погану славу довкола. Я тобі дам гвинтівку, як хо.

— Я не думаю, що від неї буде якась користь, — прокричав у відповідь Хеллоран.

— Тобі рішати. Але якщо забереш того хлопчика, вези його на Піч-лейн, номер шіснаццять. У жони буде вже готовий суп.

— Окей. Дякую за все.

— Пантруйся там! — гаркнув Дуркін. — Тримайся дороги!

Хеллоран кивнув і повільно покрутив газ. Снігохід муркнув уперед, передня фара прорізала чистий конус світла крізь сніг, що щільно падав. У дзеркальці заднього огляду він побачив підняту руку Дуркіна і підняв власну навзаєм. Потім він злегка подав ручки керма ліворуч і за хвилину вже їхав угору Головною вулицею, снігохід гладенько біг крізь біле світло, яке відкидали вуличні ліхтарі. Спідометр установився на тридцяти милях за годину. Було десять хвилин по сьомій. В «Оверлуку» Денні й Венді спали, а Джек Торренс з попереднім доглядачем обговорювали справи життя і смерті.

За п’ять кварталів вздовж Головної вулиці ліхтарі закінчилися. З півмилі там ще тягнулись маленькі будиночки, всі щільно застебнуті проти хуртовини, а поза ними вже тільки темрява, що вила вітром. Знову серед чорноти без усякого світла, окрім тонкого списа передньої фари снігохода, і знову жах зімкнувся навкруг Діка, якийсь дитинячий перестрах, гнітючий і розпачливий. Він ніколи ще не почувався таким самотнім. Протягом кількох хвилин по тому, коли останні вогники Сайдвіндера відкотились назад і зникли, нагальне бажання розвернутися і вертатись назад було майже непереборним. Він відзначив собі, що, попри всю його тривогу за сина Джека Торренса, Дуркін не запропонував сісти на другий снігохід і поїхати разом з Хеллораном.

(«та місцина має погану славу довкола»)

Стиснувши зуби, він піддав газу і дивився, як стрілка спідометра пересунулася за сорок і встановилася на сорока п’яти. Здавалося, він мчить страшенно швидко, та все ж таки Дік побоювався, що цього недостатньо. На такій швидкості в нього забере майже годину, щоби дістатися «Оверлука». Але на більшій він туди може взагалі не дістатися.

Він приклеївся поглядом до стовпчиків огорожі, які минали і на вершечках яких був рефлектор завбільшки як десятицентова монета. Чимало з них були поховані під заметами. Двічі він небезпечно пізно помітив попереджувальні знаки про круті повороти і відчув, що снігохід дереться вгору заметами, що маскували прірву, перш ніж завернути назад туди, де влітку тут проходить дорога. Одометр відлічував милі божевільно нестерпно повільними кроками — п’ять, шість, нарешті п’ятнадцять. Навіть під в’язаною лижварською маскою його обличчя почало крижаніти, а ноги ставали дедалі гірше відчутними.

(«Чесно віддав би сотню баксів за лижварські штани»)

З кожною подоланою милею його жах зростав — так, ніби та місцина мала якусь отруйну атмосферу, що з наближенням до неї дедалі густішала. Чи було колись тут так само й раніше? Йому ніколи насправді не подобався «Оверлук», були й інші люди, що поділяли його почуття, але такого, як зараз, не було ніколи.

Він відчував той голос, що ледь не знищив його перед Сайдвіндером, він усе ще намагався пробитися в нього, пробитися крізь його захист до ніжного м’ясця серцевини. Якщо той був таким потужним двадцять п’ять миль тому, наскільки потужнішим він мусить бути зараз? Дік не міг тримати його цілком на відстані. Дещо з того просочувалося, затоплюючи його мозок зловісними підсвідомими образами. Дедалі частіше йому ввижалася жорстоко поранена жінка у ванній, яка підняла безпорадно руки, щоби захиститися від удару, і дедалі дужче і дужче він відчував, що та жінка мусить бути…

(«Господи, стережися!»)

Огорожа заманячила попереду нього, немов якийсь вантажний потяг. Зафантазувавшись, він проґавив знак, що попереджав про поворот. Дік жорстко смикнув кермо праворуч, і снігохід, хилячись, розвернувся. З-під нього почулося брутальне скреготіння гусениць по скельній породі. Хеллоран подумав, що машина зараз скине його, і вона затряслася на вістрі ножа від падіння, перш ніж напіввиїхати, напівзісковзнути на більш-менш рівну поверхню похованої під снігом дороги. Потім перед ним розверзлася прірва, фара висвітила раптовий обрив сніжного покриву і темряву поза ним. Дік повернув снігохід в інший бік, серце нудотно билося йому в горлі.

(«Тримай його на дорозі, Дікі, старий друзяко»)

Він змусив себе ще на дрібку додати газу. Тепер стрілка спідометра прибилася зразу під п’ятдесятьма. Вітер вив і ревів. Фара прохромлювала темряву.

Через невідомий відтинок часу він виїхав на вигин заваленої по її берегах заметами дороги і побачив попереду якийсь мерехтливий спалах світла. Лише проблиск, який зразу ж сховався за піднесеною вгору складкою місцевого рельєфу. Проблиск той був таким коротким, що Дік взявся себе переконувати, що то була лише його уява, аж ген за іншим поворотом світло зблиснуло знову на кілька секунд, і вже трохи ближче. Цього разу не було питань щодо його справжності, Хеллоран достатньо разів бачив його під цим кутом раніше. Це був «Оверлук». Скидалось на те, що світло горить у ньому на першому й вестибюльному поверхах.

Деякі з його страхів — та частина, що мала до діла з вилітанням з дороги чи аварією снігохода на непоміченому повороті, — цілком розтанули і пощезли. Снігохід впевнено вписався в першу половину S-подібного повороту, який тепер пофутово точно пригадався Діку, й от тоді-то фара вихопила

(о боженьки ісусе рідний що це)

попереду серед дороги. Вирисуване різкими чорно-білими штрихами… Хеллоран спершу було подумав, що то якийсь навдивовижу великий гірський вовк, якого буря зігнала донизу з високих полонин. Далі, трохи наблизившись, він упізнав, що воно, і жахом йому перемкнуло горло.

Не вовк, але лев. Один з живоплотових левів.

Його морда була маскою з чорних тіней і пухнастого снігу, його стегна були напружено підібрані перед стрибком. І він стрибнув, сніг завихрився навкруг його поршневих задніх лап у беззвучному вибуху кришталевого спалаху.

Хеллоран з криком різко рвонув ручки