Сяйво - Стівен Кінг
У темряві попереду він відзначив якесь ворушіння. Живоплотові тварини, геть усі, скупчилися при підніжжі ґанку «Оверлука», сторожать прохід досередини і звідти. Леви рискають. Собака стоїть передніми лапами на першій сходинці.
Хеллоран дав повний газ, і снігохід стрибнув уперед, здіймаючи позаду себе снігову куряву. У помешканні доглядача на тонке, немов осине, дзижчання двигуна, що наближається, судомно підсмикнулась голова Джека Торренса, і раптом він почав завзято шкандибати назад у бік коридору. Ця курва вже неважлива. Курва може почекати. Зараз черга цього брудного ніґґера. Цей брудний, нахабний ніґґер суне носа, куди йому зась. Спершу він, а потім син. Він їм покаже. Він покаже їм, що… що він… що він має необхідний управлінцю характер!
Надворі ракетою, швидше й швидше, мчав снігохід. Готель ніби здіймався вгору, насуваючись на нього. Сніг летів Хеллорану в обличчя. Передове сяйво фари висвітило морду живоплотової вівчарки, її пусті, без очниць, зіниці.
І тоді собака відскочив геть, відкривши проміжок. Хеллоран з усієї, яка в нього ще лишалася, сили смикнув кермо снігохода, і той хвацько окреслив круту дугу, відкидаючи клуби снігу, загрожуючи перекинутись. Задня частина його вдарилася об нижній край ґанку й відбилася. Хеллоран вмить зіскочив і побіг угору сходами. Пес гарчав — знов у Діка в голові — зблизька позаду нього. Щось роздерло йому плече парки, а тоді він уже опинився на ґанку, зупинившись у тісному проході, який Джек був прокопав крізь сніг, і в безпеці. Тварини були занадто великими, щоби пролізти сюди.
Він дістався до великих двостулкових дверей, що вели у вестибюль, і знову почав нашукувати свої ключі. Уже дістаючи їх, він вхопився за дверну ручку, і та вільно обернулась. Він штовхнув двері і рушив усередину.
— Денні! — погукав він захрипло. — Денні, де ти?
Відгукнулась лише тиша.
Його очі проблукали по фойє до підніжжя широких сходів, і хрипкий зойк вирвався йому з грудей. Килим заляпаний, замащений кров’ю. Обривок рожевого махрового халата. Кривавий слід веде вгору сходами. Перила також заляпані кров’ю.
— Ох, Господи, — пробурмотів він і знову підвищив голос:
— Денні! ДЕННІ!
Готельна тиша, здавалося, перекривлює його відлуннями, які майже були присутні тут, хитрі й ухильні.
(«Денні? Хто такий Денні? Хто-небудь тут знає якогось Денні? Денні, Денні, хто має Денні? Хтось бажає зіграти в покрути Денні? У причепи Денні хвоста? Забирайся звідси, чорномазий. Ніхто тут зроду ніколи не чув про Денні» [303] )
Господи-Ісусе, невже він пройшов через усе, просто щоби запізнитися? Хіба все доконано?
Він побіг угору, перестрибуючи за раз через дві сходинки, і став на майданчику першого поверху. Кров тягнулася далі, до помешкання доглядача. Жах м’якенько поповз у його жили і мозок, коли він вирушив у бік короткого коридору. Живоплотові звірі, то було погано, але це гірше. У глибині душі він уже не сумнівався, що там знайде, коли туди дістанеться.
Він не поспішав те побачити.
Джек ховався в ліфті, коли Хеллоран зійшов по сходах. Тепер він скрадався за постаттю в засніженій парці, вимазаний у кров та її вже запеклі згустки привид з усмішкою на обличчі. Роуковий молоток був піднятий так високо, як тільки дозволяв той деручий, осоружний
(«??хіба та курва мене вколола не можу пригадати??»)
біль у спині.
— Чорномазий, — прошепотів він. — Я тебе відучу ходити тут, пхати носа в чужі справи.
Хеллоран почув шепіт і почав розвертатися, пригнувся, роуковий молоток жахнув униз. Каптур парки пом’якшив удар, але недостатньо. Немов ракета розірвалася в голові Діка, залишаючи інверсійний слід з зірочок… а по тому нічого.
Він поточився на шовковисті шпалери, і Джек вгатив його знову, роуковий молоток цього разу прийшовся косо, розтрощивши Хеллорану виличну кістку і більшість зубів з лівого боку його обличчя. Він безсильно осів.
— Отож, — прошепотів Джек. — Отож, Христа ради.
Де Денні? Він має справу до свого переступного сина.
* * *
За три хвилини по тому двері ліфта брязнули, відчинившись на повному тіней третьому поверсі. Джек Торренс був у ньому сам. Кабіна зупинилася, на половину не доїхавши до дверного прорізу, і йому довелось видиратися вгору на підлогу потрібного поверху, болісно звиваючись, наче якась калічна істота. За собою він тягнув розщеплений роуковий молоток. Надворі вітер вив і ревів довкола карнизів. Джекові очі дико вертілись в очницях. Кров і конфеті у волоссі.
Його син тут, нагорі, десь тут. Він це відчуває. Залишений сам на себе, він може чинити будь-які витівки: паскудити своїми пастельними олівцями дорогі шовковисті шпалери, нівечити поверхні меблів, розбивати вікна. Він брехун і обманщик і мусить бути покараний… рішуче. Джек Торренс важко зіп’явся на ноги.
— Денні, — погукав він. — Денні, ходи-но сюди на хвилинку, ти де? Ти трохи нашкодив, і я хочу, аби ти вийшов і прийняв кару, як чоловік. Денні? Денні!
Розділ п’ятдесят четвертий
Тоні
(«Денні…»)
(«Денннііі…»)
Темрява і коридори. Він блукав крізь темряву і коридори, що були схожими на ті, які залягали в тілі готелю, але дещо іншими. Шпалеровані шовковистим папером стіни тягнулися вгору і вгору, і, навіть задравши голову, Денні не міг розгледіти стелі. Вона губилась у тьмяності. Усі двері стояли замкнені, і вони також здіймались у тьмяність. До геть усіх дверей попід вічками (у цих велетенських дверях вони була завбільшки як гарматний приціл), замість номерів апартаментів, було пригвинчено крихітні черепи з кістками.
І звідкись його кликав Тоні.
(«Денннііі…»)
Звідкілясь чулося гупання — те, що він його добре знав, — і хриплі крики, послаблені відстанню. Він не міг розібрати все дослівно, але тепер уже досить добре знав той текст. Він уже чув його раніше — і в своїх снах, в яв.
Він затримався, маленький хлопчик, неповних три роки як без підгузків, намагаючись з’ясувати, де він, де це він може бути. Тут був присутнім страх, але це був той страх, з яким він міг жити. Уже два місяці поспіль
