Сяйво - Стівен Кінг

він жив у щоденному страху, рівень якого коливався від нудотного неспокою до цілком брутального жаху. З цим він міг жити. Але йому хотілось дізнатися, чому прийшов Тоні, чому він робить так, щоб ім’я Денні звучало в цьому коридорі, який ніколи не належав ні до реальних речей, ні до тієї країни сновидінь, де Тоні іноді показував йому дещо. Чому й де…

— Денні.

Далеко, вдалині цього велетенського коридору, майже така ж маленька, як сам Денні, показалася темна постать. Тоні.

— Де я? — погукав він стиха до Тоні.

— Спиш, — відповів Тоні. — Спиш у спальні твоїх мами і тата.

У голосі Тоні звучала печаль.

— Денні, — промовив Тоні, — твоїй мамі буде завдано великого болю. Можливо, вбито. Містера Хеллорана також.

— Ні!

Він схлипнув у якійсь віддаленій тузі, в жаху, що його, здавалося, пригашувало це сновидське, безживне довкілля. І разом з тим йому явилися образи смерті: мертва жабка розмазана по автостраді, немов якась зловісна печатка; татів зламаний годинник лежить на коробці з усяким мотлохом, призначеним на викидання; могильні камені, під кожним з яких лежить мрець; мертва сойка біля телефонного стовпа; холодні недоїдки, які мама зішкрібала з тарілок у темну пащу сміттєвого бака.

Проте він не міг порівнювати ці прості символи з мінливою, складною реальністю своєї матері; вона втілювала його дитяче уявлення про вічність. Вона існувала, коли не існувало його. Вона триватиме, коли його не стане знову. Він міг прийняти можливість власної смерті, він уже мав з нею справу під час зустрічі в номері двісті сімнадцять.

Але не її.

Не татової.

Ніколи-ніколи.

Він почав борсатись, і цей морок, і цей коридор почали розвіюватись. Фігурка Тоні стала химерною, розмитою.

— Не треба! — гукнув Тоні. — Не треба, Денні, не роби цього.

— Вона не мусить померти! Вона не помре!

— Тоді ти мусиш їй допомогти. Денні… ти зараз у такому місці, що ховається глибоко в твоєму власному розумі. У тому місці, де живу я. Я частка тебе самого, Денні.

— Ти Тоні. Ти не я. Я хочу до мами… Я хочу до своєї мамуні…

— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам себе привів. Бо ти знав.

— Ні…

— Ти завжди це знав, — продовжував Тоні, почавши підходити ближче. Оце вперше Тоні почав підходити ближче. — Ти глибоко всередині себе, в тому місці, куди не дістається ніщо. Ми самі тут ненадовго, Денні. Це такий «Оверлук», у який ніколи нема ходу нікому. Жодні годинники тут не працюють. Жодні ключі до них не підходять, і їх ніколи не можна завести. Ці двері ніколи не прочинялися, і ніхто ніколи не зупинявся в цих номерах. Але ти не можеш залишатися тут надовго. Бо воно наближається.

— Воно… — боязко прошепотів Денні, й відразу по тому те безладне гахкання здалося ближчим, гучнішим. Його жах, холодний, віддалений якусь мить тому, перетворився на річ більш актуальну. Тепер уже можна було розібрати слова. Надривні й облудливі; вони вимовлялися якимсь підробленим під його тата хрипким голосом, але то був не тато. Тепер він це зрозумів. Він знав

(«Ти сам себе привів. Бо ти знав»)

— Ой, Тоні, хіба це мій тато? — закричав Денні. — Невже це тато йде по мене, щоби схопити?

Тоні не відповів. Та Денні й не потребував відповіді. Він знав. Тут тягся, тривав роками якийсь безкінечний, моторошний бал-маскарад. Потроху-помалу, потайно і тихо, як відсотки на банківському рахунку, нагромаджувалося певне могуття. Могуття, присутність, форма — це всього лиш слова, і жодне з них нічого не означає. Воно має багато масок, але все воно є єдиною сутністю. Тепер, десь, воно вишукує його. Воно ховається за обличчям тата Денні, воно імітує татів голос, воно вбране в татів одяг.

Але воно не його тато.

Воно не його тато.

— Я мушу їм допомогти! — схлипнув Денні.

І тепер Тоні стояв прямо перед ним, і дивитися на Тоні — це було, наче дивитися у якесь магічне дзеркало й бачити себе через десять років, широко посаджені і дуже темні очі, тверде підборіддя, гарно окреслені губи. Волосся було світлим, як у матері, але в його рисах обличчя відбивалися батьківські, так, наче Тоні — наче цей Деніел Ентоні Торренс, яким він колись стане, — підпарубок, заскочений між батьком і сином, привид обох, їх сплав.

— Ти мусиш спробувати допомогти, — сказав Тоні. — Але твій батько… він тепер на боці готелю, Денні. І саме з ним бажає бути. А цей готель бажає тебе, бо воно дуже захланне.

Тоні пройшов повз нього, зникаючи серед тіней.

— Зачекай! — крикнув Денні. — Що я можу…

— Він уже близько, — сказав Тоні, не стишуючи ходи. — Ти мусиш тікати… ховатися… триматись від нього подалі. Триматись подалі.

— Тоні, я не можу!

— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про що забув твій батько.

Він зник.

А звідкілясь зблизька почувся голос його батька, холодно улесливий:

— Денні? Ти можеш виходити, доку. Трохи нашльопаю, от і все. Прийми це, як чоловік, та й буде по всьому. Вона нам не потрібна, доку. Тільки ти і я, правильно? Коли ми проведемо це невеличке… покарання… і воно опиниться позаду, залишимося тільки ти і я.

Денні побіг.

Позаду нього крізь незграбну личину нормальності прорвався справжній норов цього створіння.

— Виходь сюди, ти, дрібний гівнюк! Зараз же!

Довгим коридором, хекаючи, хапаючи повітря. За ріг. Один просвіт угору сходами. І поки він біг, стіни, що були такими високими й віддаленими, почали знижатися; килим у нього під ногами, що був лише невиразно плямистим, набрав знайомого чорно-синього візерунку, в’юнкого і переплутаного; двері знову отримали нумерацію, і за ними загули гулянки, що були тою самою однією вечіркою, яка тривала й тривала, заюрмлена багатьма поколіннями гостей. Повітря навкруг нього, здавалося, мерехтить, удари молотка по стінах долітали луною із відголосками. Він неначе прорвався крізь якусь тонку плацентарну утробу зі сну до

* * *

килима перед Президентським люксом на третьому поверсі; поряд з ним закривавленою купою лежали тіла двох одягнених у костюми і вузькі краватки чоловіків. Колись їх було розстріляно рушничним вогнем, а тепер вони почали ворушитися перед ним і підводитись.

Денні набрав повітря, щоби крикнути, але не крикнув.

(«!!ФАЛЬШИВІ ЛИЧИНИ!! ВИ НЕСПРАВЖНІ!!»)

Просто в нього на очах вони