Талiсман - Стівен Кінг

— Так, алло, хто це?

Не зважай, це не трюк, зовсім не трюк — це магія. Це магія, і вона мені вдавалася раніше, коли я був маленьким, і тепер я знову володію нею. Спіді казав так, і сліпий співак також казав так. МАГІЧНИЙ СІК У МОЇЙ ГОЛОВІ…

Він полинув туди, зібравши всю силу волі… і легкість, із якою вони перенеслися, вразила Джека. Ніби ти спрямував удар кулака на шматок граніту, який насправді виявився вправно розмальованим пап’є-маше. Ти гадав, що цей удар розтрощить кісточки твоїх пальців, а натомість — не зустрічаєш жодного спротиву…

4

Джек міцно заплющив очі, і йому здалося, що підлога під ногами розсипалася… а тоді зовсім зникла.

«От лайно, ми таки точно впадемо», — понуро подумав він.

Але насправді то було не падіння, а тільки легке сповзання. Уже за мить вони з Вовком міцно стояли, і не на кахлях туалету, а на землі.

Усюди тхнуло сіркою і смерділо так, наче тут розлилися стічні води. Запах був жахливим, і Джек подумав, що це кінець усім надіям.

— Джейсоне! Що за сморід? — стогнав Вовк. — О Джейсоне, цей сморід, не можу лишатися тут, Джекі, не можу лишатися…

Джек розплющив очі. Тієї ж миті Вовк відпустив його руки і навмання побрів уперед із міцно заплющеними очима. Джек побачив, як недоладні Вовкові чіноси й картата сорочка змінилися на комбінезон «Ошкош». Вовкулака носив саме його, коли Джек уперше зустрівся з великим чабаном. Окуляри Джона Леннона зникли. І…

…і Вовк рухався до краю прірви, що була менш ніж за чотири фути від нього.

— Вовку! — кинувся вперед Джек і обійняв Вовка за талію. — Вовку, ні!

— Джекі, не можу залишатися, — простогнав Вовк. — Це Копальня, одна з Копалень. Морґан створив це місце, ох, я чув, що Морґан створив його, я відчуваю запах…

— Вовку, тут урвище, ти впадеш!

Вовк розплющив очі. Щелепа перевертня відвисла, коли він побачив задимлене провалля просто під їхніми ногами. У найглибших захмарних глибинах червоне полум’я блимало, наче запалені очі.

— Копальня, — простогнав Вовк. — О Джекі, це Копальня. Там, унизу, — печі Чорного Серця. Чорне Серце всередині світу. Не можу лишатися, Джекі, це найгірше з усіх місць.

Перша думка Джека, від якої його пройняло холодом, була про те, що географія Територій та Індіани не збігається. Вони з Вовком стоять на межі Копалень і зазирають у пекло, чи то пак Чорне Серце, всередині світу. У «Домі Сонця» не було жодного місця, яке б відповідало цьому урвищу, цій жахливій Копальні.

«Чотири фути праворуч, — подумав він і відчув, як його виповнює жах. — Всього-на-всього — якихось чотири фути праворуч. Якби Вовк зробив так, як я йому сказав…»

Якби Вовк зробив так, як йому сказав Джек, вони б перенеслися з першої кабінки. А якби вони вчинили саме так, то на Територіях потрапили б прямісінько в провалля. Його ноги підкосилися. Він знову схопився за Вовка — цього разу, щоб втриматися. Вовк неуважно підхопив хлопчика. Широкі очі перевертня світилися яскраво-помаранчево. На його обличчі читалися відчай і страх.

— Це Копальня, Джекі.

Побачене здавалося Джеку відкритою молібденовою шахтою, яку вони з мамою відвідали три зими тому на канікулах у Колорадо. Вони приїхали до Вейла кататися на лижах, але одного дня було настільки холодно, що вони вирішили приєднатися до автобусної екскурсії на Континентальні мінеральні молібденові шахти біля містечка Сайдвайндер. «Як на мене, це схоже на Геєну, Джекі, — сказала вона, визираючи крізь замерзлі вікна автобуса. І погляд її був замріяним і сумним. — Я б хотіла, аби такі місця позачиняли, геть усі. Вони витягують із земних надр вогонь і руйнування. Це Геєна, так і є».

Густі, задушливі змійки диму здіймалися з глибин Копальні. Товсті жили якогось отруйного зеленого металу помережили її стіни. До іншого краю провалля було з півмилі. Униз вела спіральна дорога. Джек бачив людей, що ходили тією дорогою вгору і вниз.

Це також була в’язниця, як і «Дім Сонця», а люди, яких він бачив, — в’язні та їхні наглядачі. В’язні були голими й запряженими парами у вози, у яких лежали шматки тієї зеленої олійної руди. Їхні обличчя перекосив біль. Їхні обличчя запорошила кіптява. Їхні обличчя спотворювали червоні виразки.

Наглядачі крокували за ними, і Джек з тупим жахом побачив, що вони не люди. Нізащо у світі їх не можна було назвати людьми. Тіла їхні — згорблені і скручені, руки — ратиці, а вуха — гострі, як у містера Спока[196]. «Боже, та це ж ґаргульї! — подумав він. — Усі ці почвари з нічних жахіть, що прикрашають французькі собори. У мами була книжка зі світлинами всіх соборів, і Джек гадав, що вони роздивляться її до кінця. Але мама змінила своє рішення, коли Джеку наснився поганий сон і він упісявся. То невже ж вони звідси?Невже хтось побачив їх тут? Хтось із Середньовіччя перенісся сюди, побачив це місце і подумав, що це видіння пекла?»

От тільки це не видіння. Ґаргульї мали батоги. І попри гуркіт коліс та постійне тріщання скель під впливом нестерпного тепла, Джек чув свист і удари їхніх батогів. Джек і Вовк побачили, як група людей зупинилася біля вершини спіральної дороги. Голови в них були схилені, сухожилля на шиї — натягнуте і випнуте, а ноги тремтіли від утоми.

Їх стерегла почвара — зігнуте чудовисько у пов’язці на стегнах. Із жалюгідної плоті на хребцях проростала уривчаста лінія жорсткого волосся. Спершу істота вдарила батогом одного з в’язнів, тоді — іншого, а тоді закричала якоюсь писклявою мовою, від якої Джекові здавалося, ніби в його голову забивають цвяхи болю. На торочках батога Джек побачив такі самі срібні намистини, що й в Озмонда, і не встиг він моргнути, як рука одного з в’язнів розірвалася, а потилиця іншого обернулася на криваве місиво.

Чоловіки закричали, а тоді ще дужче потягли візки далі. Їхня кров була найглибшою барвою у жовтуватому мóроці. Почвара пищала і вищала, здійняла сіру лускату руку й заходилася вимахувати батогом над головами рабів. Останнім конвульсивним ривком їм удалося витягнути візок на потрібний рівень. Один із виснажених в’язнів упав навколішки, а візок, що котився вперед, розпластав його по землі. Одне з коліс