Талiсман - Стівен Кінг

як та ж сама людина, але під іншою шкірою, питала його, хто він такий, згадав свої думки: «Я скажу вам усе, що ви хочете знати, тільки припиніть вдивлятися в мене своїми пронизливими очима, так, бо я лише дитина, і це те, що роблять діти — вони розповідають, вони розповідають усе…» Тоді він пригадав голос матері, суворий голос, що запитував, невже він збирається вибовкати все цьому типові?

— Я не можу сказати вам те, чого не знаю, — сказав він.

Ґарднерові губи розійшлися в маленькій сухій посмішці.

— Відведіть його в кімнату.

3

Ще один тиждень у «Домі Сонця», скажіть «амінь», братове та сестри. Ще один довгий-довгий тиждень.

Джек затримався на кухні після того, як усі поприносили свої тарілки з-під сніданків і пішли. Він знав, що ризикує нарватися на ще одне побиття, іще одну порцію принижень… але цього разу це не мало значення. Лише за три години до цього Сонячний Ґарднер мав намір підпалити йому губи. Він бачив божевільні очі цього чоловіка, відчував його божевільне серце. А зважаючи на таке, ризик отримати ще кілька ударів справді не мав жодного значення.

Колись біла кухарська форма Рудольфа стала сірою, як і низьке листопадове небо за вікном. Коли Джек прошепотів його ім’я, Рудольф звернув на нього налитий кров’ю зневажливий погляд. Від чоловіка тхнуло дешевим віскі.

— Тобі ліпче йти звіцціля, нова рибо. Вони добре пильнують тебе.

Скажи щось, чого я не знаю.

Джек знервовано зиркнув на стару посудомийну машину, яка, наче дракон, гуркотіла, шипіла й випускала пару, поки підлітки завантажували її. Здавалося, ніби вони не дивляться на Джека і Рудольфа, але хлопчик знав, що «здавалося» — дуже непевне слово. З’явилися б чутки. О так. У «Домі Сонця» забирали гроші, і оповіді тут заміняли готівку.

— Мені треба вибратися звідси. Мені й моєму старшому другові. Скільки ви захочете за те, щоб дивитися в інший бік, поки ми з ним вийдемо через чорний хід?

— Більше, ніж ти зможеш заплатити, навіть якщо дістанешся тих грошенят, що вони в тебе забрали першого дня, друзяко, — сказав Рудольф.

Слова були жорстокими, але в туманному погляді Рудольфа читалася приязнь.

Так, звісно, — вони забрали все. Медіатор, срібний долар, велику мармурову кульку, його шість доларів… забрали все. Заклеїли в конверт і віднесли кудись, можливо, в підвальний кабінет Сонячного Ґарднера. Але…

— Послухайте, я можу дати вам боргове зобов’язання.

Рудольф посміхнувся.

— Почути таке від когось із цієї обителі злодіїв та наркоманів — це майже смішно. Можеш насцяти на своє боргове зобов’язання, приятелю.

Джек з усією новою силою накинувся на Рудольфа. Він умів ховати цю нову силу, нову красу — принаймні трохи, — але тепер дав їй повну волю і помітив, що Рудольф відступив перед нею. На обличчі кухаря застигло здивування і збентеження.

— Моє зобов’язання — не фальшивка і, гадаю, ви знаєте це, — тихо сказав Джек. — Назвіть мені адресу, і я надішлю вам гроші поштою. Скільки? Ферд Дженклов казав, що за два бакси ви надсилаєте листи. Десятки вистачить, щоб ви дивилися в інший бік, поки ми вийдемо надвір?

— Ні десятки, ні двадцятки, ні сотні, — так само тихо відповів Рудольф. Тепер він дивився на хлопчика із сумом, який налякав Джека. Цей погляд так само чітко, як усе інше — може, навіть більше — пояснював Джеку, в яку жахливу пастку потрапили вони з Вовком. — Так, раніше я це робив. Іноді за п’ять баксів. Іноді, віриш ти мені чи ні, задарма. Я зробив би це задарма для Ферда Дженклова. Він був гарною дитиною. Ці уйобки… — Рудольф звів почервонілий від води і миючого порошку кулак і потряс ним у напрямку вкритої зеленою плиткою стіни. Помітив, що Мортон, спійманий на гарячому дрочун, дивиться на нього, і похмуро зиркнув у відповідь. Мортон швидко зник.

— Тоді чому ні? — у відчаї запитав Джек.

— Я їх боюся, друзяко, — відповів Рудольф.

— Про що ти? Того вечора, коли я прийшов, Сонні влаштував тобі неприємності…

— Сінґер! — Рудольф зневажливо махнув рукою. — Не боюся я Сінґера. І Баста не боюся, байдуже, наскільки він великий. Це все він. Я боюся його.

— Ґарднера?

— Він диявол із пекла, — сказав Рудольф. Повагався і додав: — Скажу тобі дещо. Більше нікому я про це не розповідав. Одного тижня він затримав мій конверт із зарплатою, і я спустився в його офіс. Зазвичай я туди не ходжу, не люблю бувати там, але того разу довелося… ну, мені треба було побачитися з ним. Мені терміново знадобилися гроші, розумієш, про що я? І я бачив, що він спускається коридором до свого кабінету, тож я знав, що він там. Я спустився і постукав у двері, і вони прочинилися, бо щільно замкненими не були. І знаєш, що, хлопче? Його там не було.

Розповідаючи історію, Рудольф стишив голос так, що Джек ледь чув слова кухаря за шипінням і гуркотом посудомийної машини. Водночас очі його ставали ширшими, як у дитини, яка наново переживає жахний сон.

— Я вирішив, що він у студії звукозапису, штуці, яка в них там, але його не було. І він не міг пройти до каплиці, бо туди не вели жодні двері. Ще одні двері вели надвір, але вони зачинені на замок і засув ізсередини. Тож куди він пішов, приятелю? Куди він пішов?

Джек знав куди, але міг лише заніміло дивитися на Рудольфа.

— Я гадаю, він диявол із пекла і попрямував якимось дивним ліфтом униз доповідати у свою грьобану штаб-квартиру, — промовив Рудольф. — Хотів би я тобі допомогти, але не можу. В усьому Форт-Ноксі[194] не вистачить грошей, аби я пішов проти Сонячного Чоловіка. Тепер забирайся звідси. Може, вони й не помітили твоєї відсутності.

Але вони, звісно ж, помітили. Коли він вийшов крізь двостулкові двері, Ворвік підійшов до нього ззаду і вдарив по спині зчепленими у величезний кулак руками. І коли Джек пролетів через усю спорожнілу їдальню, з нізвідки, як чортик з табакерки, вискочив Кейсі і поставив йому підніжку. Джек не міг зупинитися. Він перелетів через ногу Кейсі, зачепився і простягнувся під стільцями. Підвівся, не даючи ходу сльозам гніву та сорому.

— Не можна тобі так довго відносити тарілки, плюгавчику, — сказав Кейсі — Можеш постраждати.

Ворвік ощирився.

— Ага. А тепер