Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— По-моєму, нам однаково буде непереливки, — докинув Фродо. — Боюся, наша подорож наближається до завершення.

— Можливо, — відказав Сем, — але мій старий любив примовляти: Поки ти живий, то ще є надія, — а потім частенько додавав: І потреба в харчах. Перехопи щось, пане Фродо, а тоді трохи подрімаєш.

День — якщо це слово було доречне за таких обставин — переходив у вечір. Визирнувши зі сховку, Сем побачив лише сіро-коричневий безтінний світ, що поволі поринав у безформну та безбарвну пітьму. Було задушливо, проте не тепло. Фродо спав неспокійно, крутився і вовтузився вві сні, а часом щось шепотів. Семові причулося, ніби його друг двічі промовив ім'я «Ґандальф». Час тягнувся повільно-повільно. Раптом гобіт почув позаду себе сичання — ось він, Ґолум, стоїть на всіх чотирьох і дивиться на них блискучими очима.

— Прокидайтеся, прокидайтеся! Прокидайтеся, сплюхи! — прошепотів Ґолум. — Прокидайтеся! Ніколи спати. Ми мусимо йти, так, мусимо йти негайно. Ніколи спати!

Сем підозріливо глянув на нього: Ґолум був чимось наляканий чи стривожений.

— Іти просто зараз? Що це за дрібні капості? Ще не час. Ще навіть не час пити чай, принаймні в порядних оселях, де чаюють у належну пору.

— Бовдуре! — сикнув Ґолум. — Ми не в порядній оселі. Час спливає, так, швидко спливає. Ніколи спати. Прокидайся, хазяїне, прокидайся!

Він затермосив Фродо, а той, вирваний зі сну, зненацька сів і вхопив його за руку. Ґолум випручався і позадкував.

— Не будьте бовдурами! — просичав він. — Ми мусимо йти. Ніколи спати!

Нічого іншого з нього витягти не вдалося. Де він був і що, на його думку, коїлося довкола та змушувало його так квапитися — цього Ґолум розповідати не захотів. Сема долали страхітливі підозри, й він цього не приховував, а от Фродо і бровою не повів. Лише зітхнув, закинув торбину за плечі й приготувався рушати в дедалі густішу темряву.

Ґолум дуже обережно провадив їх униз схилом, раз у раз ховаючись під перше-ліпше прикриття, що траплялося дорогою: він біг, зігнувшись ледь не до землі, відкритими місцинами, хоча світло було вже таке тьмяне, що навіть гострозорий дикий звір не помітив би гобітів у каптурах і в сірих плащах ані не почув би їх: вони просувалися тихо й уміло, як і властиво цьому маленькому народу. Вони то з'являлися, то зникали, проте під їхніми ногами не тріснула жодна гілка, не зашелестів жоден листок.

Мандрівники вже майже годину рухались уперед мовчазною вервечкою, пригнічені мороком і цілковитою тишею цього краю, яку вряди-годи порушував лише невиразний гуркіт, ніби десь далеко гримів грім чи в печері між пагорбів гупали барабани. Покинувши свій сховок, гобіти і їхній провідник спустились униз, потому повернули на південь і подалися навпростець до гір, бо Ґолум намагався знаходити якомога рівніший шлях через довгий горбистий схил, що тягнувся в той бік. Раптом недалеко попереду піднялася, мовби чорна стіна, смуга дерев. Наблизившись, подорожні побачили, що дерева ті чималі й дуже давні, бо досі пнуться до неба, хоча вершечки їхні тонкі й наче побиті буревієм і громовицею, які, проте, не подужали умертвити їх чи видерти зі землі їхнє довжелезне коріння.

— Роздоріжжя, так, — прошепотів Ґолум, і це були його перші слова, відколи вони залишили свій сховок. — Мусимо йти в той бік.

Повернувши на схід, він повів гобітів угору схилом, аж поки перед ними відкрилася Південна Дорога, що зміїлася понад зовнішнім краєм гір, а згодом ховалась у величезному кільці дерев.

— Це — єдиний шлях, — прошепотів Ґолум. — Немає інших стежок, тільки ця дорога. Немає стежок. Мусимо йти до Роздоріжжя. Та поспішайте! І мовчіть!

Нишком, як розвідники в таборі ворогів, мандрівники спустилися до дороги і подались уздовж західного її краю попід кам'яною кручею: самі сірі, неначе каміння, та безшелесні, мов коти на полюванні. Невдовзі вони дісталися до дерев і з'ясували, що стоять у великому колі, за покрівлю якого правило хіба що похмуре небо, а проміжки між здоровенними стовбурами нагадували темні аркади зруйнованого палацу. В центрі кола сходилися чотири шляхи. За спинами подорожніх була дорога до Мораннону; перед ними та сама дорога ще хтозна-як довго бігла на південь; праворуч до них піднімалася дорога від старовинного Осґіліата й, перетнувшись із попередньою, зникала в темряві на сході, — це і був той четвертий шлях, який вони мусили обрати.

У тому колі Фродо на мить охопив жах, а потому він несподівано збагнув, що звідкілясь пробивається світло — воно відблискувало на обличчі Сема, який стояв поруч. Повернувшись до світла, Фродо побачив, що під аркою з гілля стелиться рівна, як випростана стрічка, дорога до Осґіліата, збігаючи все вниз і вниз, на Захід. Там, удалині, поза сумним і поглинутим пітьмою Ґондором, сідало сонце, нарешті викотившись із-за облямівки розлогої, млявої в русі завіси хмар, і, завершуючи зловісне вогняне падіння, мало ось-ось пірнути в іще незабруднене Море. Миттєвий його посвіт упав на велетенську фігуру, що сиділа тут, нерухома й урочиста, неначе величні камінні королі Арґонату. Її підточили роки та спаплюжили жорстокі руки. Замість голови їй, ніби насміхаючись, приладнали круглий, грубо обтесаний камінь, де чиїсь пальці, знущаючись, нашвидкуруч намалювали подобу вишкіреного лиця з одним Червоним Оком посередині лоба. На колінах фігури, на могутньому троні й усюди на п'єдесталі було видно незграбну мазанину й огидні символи, якими послуговувалися недоумкуваті мешканці Мордору.

Зненацька прямі сонячні промені вихопили з темряви скинуту голову короля: Фродо побачив її аж ген на узбіччі дороги.

— Поглянь, Семе! — скрикнув він, коли до нього повернувся дар мови. — Поглянь! Король знову здобув корону!

Замість очей у голови були діри, різьблену бороду було розбито, проте на високому суворому чолі лежав вінець зі срібла та золота. Витка рослина з квітками, схожими на дрібні білі зорі, обплела його, мовби віддаючи шану загиблому королеві, а у тріщинах його кам'яного волосся жовто ряхтів очиток.

— Вони не пануватимуть довіку! — сказав Фродо.

І раптом короткий відсвіт згас. Сонце поринуло вниз і зникло, й умить мовби хтось затулив лампадку: запала чорна ніч.

Розділ 8

Сходи до Кіріт-Унґолу

— Ми мусимо йти. Нам не слід