Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Ґолум миттю зіскочив униз на всі чотири кінцівки, а гобіти злазили повільніше.

Щойно спустившись, вони відразу рушили за Ґолумом темними схилами пагорбів на схід. Довкола майже нічого не було видно, ніч стояла така густа, що подорожні лише зрідка помічали стовбури дерев, перш ніж наштовхувалися на них. Ґрунт став нерівним, іти було дедалі важче, та Ґолума це, здається, нітрохи не хвилювало. Він провадив гобітів через чагарники й ожинові пустирі, то продираючись понад краєм глибокої розколини чи чорної ями, то злазячи в зарослу кущами яругу, а потому вибираючись із неї. Проте кожного разу, коли мандрівники бодай на п'ядь спускались у якусь заглибину, протилежний її схил завжди був довший і стрімкіший за попередній. Вони піднімалися все вище та вище. Зупинившись уперше, гобіти озирнулися назад і ледве розгледіли понурий лісовий покров, із-під якого нещодавно вийшли: під порожнім темним небом розкинулася тільки розлога насичена тінь, чорніша за ніч. На сході теж спроквола поставали обриси неозорої пітьми, яка поглинала примарні розмиті зорі. Згодом місяць, котячись на захід, утік-таки від хмари-переслідувачки, проте його оточувало кільце хворобливо-жовтого відсвіту.

Нарешті Ґолум повернувся до своїх супутників і сказав:

— Невдовзі настане день. Гобітам слід поспішати. У цих краях небезпечно залишатися на видноті. Швидше, швидше!

Ґолум пришвидшив крок, і вони втомлено попленталися за ним, а незабаром почали знову підніматися на чималий земляний горб. Він був зусібіч рясно порослий дроком, чорницями та якимись низькорослими колючими кущами, проте подекуди траплялись і латки голого ґрунту зі шрамами від нещодавніх пожарищ. Поблизу вершини дрік дедалі густішав, однак кущики його були дуже старі та високі, сухорляві й цибаті при корені, зате пухнасті вгорі, де серед зелені вже розпустилися жовті квіточки, що мерехтіли в пітьмі та ніжно пахли. Чіпкі зарості були такі гінкі, що гобіти йшли попід ними не згинаючись, неначе довгими сухими коридорами, вистеленими товстим колючим сухоземом.

Подорожні зупинилися на протилежному кінці того широкого горба й заповзли у сховок попід заплутаним гіллям терну. Його покручені й нахилені до самої землі пагони були обвиті тенетами шипшини. У глибині того плетива утворилася порожниста зала, де мертві гілки й ожина правили за крокви, а дах складали перше листя та молоді весняні пагони. Мандрівники полежали там якусь часину, бо були надто втомлені навіть для того, щоби їсти, і лише визирали крізь дірки між листям, спостерігаючи за кволим настанням дня.

Та день так і не настав: довкола лежав мертвотний бурий присмерк. На сході попід низькими хмарами видно було тільки тьмяне червоне палахкотіння, але то була не червінь світанку. По той бік горбистих земель бовваніли гори Ефель-Дуат — чорні та безформні біля підніж, які досі оповивала густа непорушна ніч, угорі вони шкірилися зубчастими шпилями, що різко й зловісно вимальовувалися на тлі вогненної заграви. Аж ген праворуч височіла, тягнучись на захід, велика гірська гряда, похмура та чорна навіть у мороці.

— А звідси куди підемо? — запитав Фродо. — Це вхід до... до Морґульської Долини, онде там, за тією чорною громадою?

— Може, не думаймо про це зараз? — озвався Сем. — Адже сьогодні завидна ми вже нікуди не підемо, чи не так?

— Мабуть, так, мабуть, так, — відказав Ґолум. — Але нам треба поспішати до Роздоріжжя, так, до Роздоріжжя. Це в той бік, так, хазяїне.

Червона заграва над Мордором згасла. Сутінки поглибшали, бо зі сходу піднялися темні випари, розповзаючись довкіллям. Фродо та Сем трохи попоїли, а потому знову лягли, проте Ґолум ніяк не міг умоститися. Він навіть не торкнувся до їхніх харчів, випивши хіба трохи води, а відтак, поповз кудись попід кущами, винюхуючи та бурмочучи, й раптом зник.

— Мабуть, полювати подався, — сказав Сем, позіхнувши.

Цього разу йому випало спати першим, тож невдовзі він поринув у глибокий сон. І Семові наснилося, ніби він шукає щось у саду в Торбиному Куті, тримаючи на спині важкий клунок, який тягнув його додолу. Сад був дуже зарослий і чомусь здичавів, колючки й орляк поглинули клумби біля нижнього живоплоту.

«Бачу, на мене тут чекає купа роботи... Але я такий утомлений», — раз у раз повторював Сем. Зненацька він пригадав, що шукає. «Моя люлька!» — сказав він і відразу прокинувся.

— Ну, і бовдур! — буркнув сам до себе, розплющивши очі та дивуючись, чому рачкував під живоплотом. — Вона завжди лежала у твоєму клунку!

Отямившись, він передусім згадав, що хоч люлька й лежить у нього в наплічнику, проте люлькового зілля до неї він точно не має, а далі — що він за сотні верст від Торбиного Кута. Сем сів. Надворі майже стемніло. Чому це його господар не розбудив його завчасно, дозволивши спати аж до вечора?

— Ти не спав ані хвилинки, пане Фродо? — запитав він. — Котра година? Здається, вже дуже пізно!

— Ні, не пізно, — відказав Фродо. — Та день поволі темнішає, а не розвиднюється: темнішає і темнішає. Якщо не помиляюся, зараз приблизно полудень, тож ти проспав лише якісь три години.

— Цікаво, що ж відбувається, — сказав Сем. — Насувається буря? Коли так, то це буде найстрашніша буря з усіх, які ми бачили. Ми пожалкуємо, що не зачаїлись у глибокій норі, а тільки тут, під кущами, — він замовк, прислухаючись. — Що це? Грім, барабани чи... Що це?

— Не знаю, — відповів Фродо. — Це триває вже певний час. Іноді здається, що тремтить земля, іноді — що у вухах гупає важке повітря.

Сем роззирнувся.

— Де Ґолум? — запитав. — Хіба він іще не повернувся?

— Ні, — відказав Фродо. — Я його не чув і не бачив.

— Брр, який він відразливий, — сказав Сем. — Власне, якби ця потвора загубилася в дорозі, я би тільки зрадів. Утім, це дуже на нього схоже: пройти стільки верст, а потім узяти і заблукати, покинувши нас якраз тоді, коли він найдужче нам потрібен... Якщо нам із нього колись буде хоч якась користь, у чому я сумніваюся.

— Ти забув про Болота, — нагадав Фродо. — Сподіваюся, з ним нічого не трапилось.

— А я сподіваюся, що він не утне ніякої капості. І ще сподіваюся, що він, так би мовити, не втрапить до чужих рук. Бо якщо таки втрапить, то незабаром нам буде непереливки.

Тієї миті