Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Вони нарешті забралиссся? — засичав Ґолум. — Пассскудні злі людиссська! Сссмеаґолова шия ще болить, так, болить. Ходімо!

— Авжеж, ходімо, — відказав Фродо. — Та якщо ти й далі збираєшся зводити наклепи на тих, хто був до тебе милосердний, то найліпше взагалі мовчи!

— Гарнесенький хазяїн! — продовжив Ґолум. — Смеаґол просто пожартував. Він завжди вибачає, він вибачає, так, так, навіть дрібні капосссті гарнесссенького хазяїна. О, так, гарнесссенький хазяїн, гарнесссенький Смеаґол!

Але ні Фродо, ні Сем не відповіли йому. Вони закинули клунки на спини, взяли в руки патериці і подались углиб Ітілієнських лісів.

Того дня вони двічі спинялися на перепочинок і з'їли трохи харчів, які їм дав Фарамир: сушених фруктів і солонини, що їх гобітам мало вистачити на багато днів мандрівки, а ще хліба, який треба було спожити, доки він не зачерствів. Ґолум не їв нічого.

Сонце зійшло, непомітно пропливло над їхніми головами і почало хилитися за обрій, пускаючи золоті промені крізь дерева на заході. Подорожні не виходили з прохолодного зеленого затінку, їх оточувала тиша. Птахи чи то відлетіли з цього краю, чи то заніміли.

Рання темрява спустилася на мовчазні ліси, проте мандрівники стали на ночівлю ще засвітла, бо здолали понад п'ять миль од Геннет-Аннуну і дуже втомилися. Фродо вмостився у глибокому кублі з порохняви під старезним деревом і проспав цілу ніч. Сем біля нього вовтузився вві сні й навіть кілька разів прокидався, але так і не побачив Ґолума, який тихцем забрався кудись, щойно гобіти вклалися на спочинок. Напевно, він теж дрімав неподалік у норі чи безпритульно тинявся десь до світанку — про це Ґолум їм не розповів. Зате він повернувся з першим вранішнім світлом і розбудив своїх супутників.

— Мусите вставати, так, мусите! — сказав Ґолум. — Дорога попереду не близька, на південь і на схід. Гобіти мусять поспішати!

Наступний день майже не відрізнявся від попереднього, тільки довколишня тиша ніби ще більше загусла: повітря було важке, попід деревами стало задушливо. Здавалось, ось-ось ударить грім. Ґолум часто зупинявся, нюхав повітря, потому бурчав щось невиразне і квапив гобітів далі.

Від початку дня це був уже третій їхній марш; наближався вечір, ліс поволі розступався, а дерева побільшали і росли тепер рідше, ніж раніше. На просторих галявинах тяглися до неба височенні падуби з могутніми стовбурами, темні й урочисті, а серед них де-не-де видно було посивілі ясени та велетенські дуби, на яких тільки-но набубнявіли брунатно-зелені бруньки. Довкола прослалися довгі латки зеленої трави, поцятковані чистотілом і білими та жовтими анемонами, які вже згорнули свої віночки до сну, або — ґрунт, густо зарослий листям лісових гіацинтів: їхні лискучі, як у дзвіночків, стебельця вже вибилися із землі. Ніде не видно було жодної живої істоти: ні птаха, ні звіра. Ґолум боявся цих відкритих місць, тому мандрівники просувались обережно, перебігаючи від однієї довгої тіні до іншої.

Світло швидко згасало, проте подорожні вже дійшли до кінця лісу і примостилися під старим покрученим дубом, що витягнув своє зміїсте коріння вздовж стрімчака. Перед ними розкинулася глибока імлиста долина, з протилежного боку якої ліс знову густішав і синьо-зеленими шерегами тягнувся на південь крізь синьо-сіре тьмаве надвечір'я. Праворуч, далеко на заході, під небом барви вогню виблискували Ґондорські Гори. Ліворуч була темрява — високі стіни Мордору, — аз неї виринала довга долина й, різко зриваючись у дедалі ширшу западину, вела до Андуїну. На дні тієї долини біг стрімкий потік: Фродо чув, як бринить у тиші його кам'янистий голос; а біля потоку, на ближньому березі, звивалася, мовби вицвіла стрічка, дорога до холодних сірих туманів, яких не торкнувся жоден полиск гаснучого сонця. Там, далеко-далеко, Фродо привиділися гінкі понурі верхівки та понищені шпилі старовинних темних і занедбаних веж, які пливли в тінявому морі.

Він повернувся до Ґолума і запитав.

— Ти знаєш, де це ми зараз?

— Так, хазяїне. Місця тут небезпечні. Це дорога від Місячної Вежі, хазяїне, до зруйнованого міста на берегах Ріки. Зруйнованого міста, так, місце тут дуже паскудне, тут багато ворогів. Нам не слід було прислухатися до поради людей. Гобіти пройшли без стежки довгий шлях. Тепер треба йти на схід, отуди, — він махнув кістлявою рукою в бік потемнілих гір. — І не цією дорогою. О, ні! Цим шляхом від Вежі ходять жорстокі потвори.

Фродо поглянув на дорогу. Тієї хвилини на ній нікого не було. Вона здавалась одинокою та забутою, бо збігала до спорожнілих руїн у тумані. Проте в повітрі витало лихе передчуття: здавалося, ніби десь поблизу всі речі пересуваються з місця на місце, а очі того просто не помічають. Знову кинувши погляд на далекі шпилі, які поволі поринали в темряву, Фродо здригнувся, бо гомін води став холодним і безжальним, — то був голос Морґулдуїну, забрудненого потоку, що біг із Долини Примар.

— Що ж нам робити? — запитав гобіт. — Ми довго йшли і здолали чималу відстань. Може, пошукаємо в лісах сховок, аби перебути ніч?

— У темряві вас ніхто не побачить, — відказав Ґолум. — Тепер гобіти мусять ховатись удень, так, удень.

— Облиш! — озвався Сем. — Нам потрібен бодай короткий перепочинок, навіть якщо потім доведеться прокинутися посеред ночі. Ми матимемо в запасі ще кілька годин темряви, тож ти встигнеш вимуштрувати нас, доки настане день. Звісно, якщо знаєш, куди йти...

Ґолум неохоче пристав на це і, трохи пройшовшись на схід уздовж негустого узлісся, знову сховався серед дерев. Він не хотів спати на землі поблизу лиховісної дороги, тому, трохи посперечавшись, троє супутників вилізли на розгілля крислатого кам'яного дуба. Там, де віти тісно обступили стовбур, утворився добрий прихисток, у якому зручно було переховуватися. Настала ніч, під покровом дерев зовсім стемніло. Фродо та Сем випили по ковтку води, з'їли трохи хліба та висушених фруктів, а Ґолум одразу згорнувся калачиком і заснув. Гобіти не змикали повік.

Ґолум прокинувся невдовзі після півночі: його супутники раптом відчули на собі палючий погляд його тьмяних вирячених очей. Потому прислухався і втягнув носом повітря — так (гобіти давно це зауважили) він зазвичай визначав уночі час.

— Ми відпочили? Ми чудово поспали? — запитав він. — Ходімо!

—