Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Фродо неохоче повернувся спиною до Заходу і подався за своїм провідником у темряву на Сході. Вони вийшли з кільця дерев і крадькома рушили дорогою до гір. Ця дорога теж спершу стелилася прямо, та незабаром почала звертати в південному напрямку, поки добігла просто до великої гряди, яку гобіти бачили здалеку. Чорна і таємнича, вона бовваніла над ними, темніша за небо вгорі. Тихцем пірнувши в її затінок, дорога прямувала далі, огинала гряду, знову звертала на схід і стрімко здіймалась угору.

Фродо та Сем плелися вперед із важкими серцями, бо вже не мали снаги напружено думати про небезпеку. Фродо схилив голову: тягар гнітив його дедалі дужче. Щойно вони минули велике Роздоріжжя, його вага, що майже не давалася взнаки в Ітілієні, знову стала відчутною. Аж ось, збагнувши, що шлях під ногами підвищується, Фродо втомлено глянув угору й побачив те, про що розповідав Ґолум, — місто Примар Персня. Гобіт одразу ж заховався за кам'яний стрімчак.

Довга похила низовина — темна бухта мороку — врізалася глибоко в гори. На протилежному її краї, на певній відстані від розточчя, високо на скелястому троні понад чорними виступами Ефель-Дуату стояли мури та вежа Мінас-Морґула. Довкола них, у небі й на землі, панувала тьма, проте самі вони світились. Але то було не місячне світло, яке, взяте за бранця, пробивалося крізь мармурові стіни колишнього Мінас-Ітілу, Місячної Вежі, що стояла в гірській западині, ясна і промениста. Тепер світло там було біліше за місяць, що саме кволо обертався в небі: тремтливе та полохливе, воно радше нагадувало смердючі випари над гнилизною, трупне світіння, світло, що нічого не освітлює. У стінах і у вежі видно було вікна, які безліччю чорних дір вдивлялись у внутрішню порожнечу фортеці. А верхня частина вежі повільно крутилася: спочатку в один бік, а потім — у другий, ніби велетенська голова привида, що грізно зорить у ніч. Якусь мить троє супутників, зіщулившись, стояли в долині й не могли відірвати очей від цього видовища. Ґолум отямився першим. І знову взявся нетерпляче смикати гобітів за плащі, проте вперто мовчав. Він мало не поволік їх уперед. Кожен крок давався важко, і навіть час, здавалося, сповільнив плин, тому між підняттям ноги та її опусканням минало кілька страхітливих хвилин.

Отак, ледве рухаючись, вони дісталися до білого мосту. Дорога там, тьмяно поблискуючи, перетинала по тік, що біг посеред долини, й вела, підступно звиваючись, до брами міста — чорного отвору в зовнішньому колі північних мурів. На обох берегах потоку розкинулися широкі рівнини, тінисті луки, де росло пребагато молочно-білих квітів. Вони теж випромінювали світло, були прекрасні, проте мали жаскі обриси — скидалися на божевільних у тривожному маренні — та невловно відгонили цвинтарем, викликаючи нудоту. В повітрі тхнуло гниттям. Міст перестрибував од луки до луки. Там, де він закінчувався, стояли майстерно зроблені скульптури людей і звірів, однаково лихих та огидних. Вода беззвучно текла попід мостом і парувала, проте випари, які, клубочачись і зачіпаючись за міст, піднімалися з її поверхні, були смертельно холодні. Фродо вже нічого не чув, не бачив і не відчував, дух його потьмарився. Ураз, усупереч власній волі чи то пак із намови якоїсь зовнішньої сили, він поплентався уперед, намацуючи шлях простягнутими перед собою руками, і голова його безвладно хиталася туди-сюди. І Сем, і Ґолум побігли за ним. Сем підхопив свого пана саме тоді, коли той спіткнувся і мало не впав просто на край мосту.

— Не туди! Ні, не туди! — прошепотів Ґолум, але подих, що вирвався з-поміж його зубів, розітнув тишу, як свист, і він упав додолу, нажаханий.

— Тримайся, пане Фродо! — пробурмотів Сем на вухо другові. — Повертаймося! Нам не туди! Ґолум каже: «Ні», — й цього разу я з ним погоджуюся.

Фродо провів рукою по чолі й відірвав погляд од міста на пагорбі. Світляна вежа зачарувала його, він боровся з внутрішнім бажанням побігти мерехтливою дорогою просто до брами. Нарешті Фродо примусив себе відвернутися й одразу відчув, що Перстень змагається з ним, тягнучи за ланцюжок на шиї назад до міста: навіть очі зрадили його, на мить осліпши, щойно він подивився десь-інде. Попереду була непроглядна темрява.

А Ґолум, плазуючи по землі, мов перелякана тварина, вже зникав у пітьмі. Сем, щодуху кваплячись за ним, підтримував і провадив свого нетвердого в ногах господаря. Неподалік од ближнього берега потоку в кам'яній стіні біля дороги був лаз. Вони пройшли крізь нього, і Сем помітив попереду вузьку стежину, що попервах ледь мерехтіла, як і головна дорога, та, піднявшись понад луки з мертвотними квітами, згасла й почорніла, звивисто петляючи далі північним схилом долини.

Гобіти брели тією стежкою пліч-о-пліч, помічаючи Ґолума тільки тоді, коли він повертався назад, аби поманити їх за собою. Його очі світилися біло-зеленим вогнем: чи то відбиваючи Огидне морґульське сяйво, чи то запалившись якимись його власними переживаннями. Фродо та Сем постійно відчували близькість того мертвотного мерехтіння і темних очниць, тому щомиті лякливо озиралися через плече, а тоді знову щомиті шукали очима темну стежку, — тож ледве просувались уперед. Коли ж затхле повітря та випари отруйного потоку залишилися позаду, гобітам стало легше дихати і прояснилось у головах, зате в ногах вони відчували непереборну втому, ніби крокували цілу ніч, несучи на собі страхітливий вантаж, або пливли проти стрімкої течії. Урешті-решт, гобіти змушені були перепочити, бо не могли вже ступити ні кроку.

Фродо спинився і сів на камінь. Вони піднялися на вершину високого скелястого пагорка. Попереду схил утворював вигин, а стежка оббігала його гребінь і прямувала далі — широким карнизом понад прірвою праворуч, — спинаючись прямовисним південним боком гори та зникаючи в чорноті.

— Мені потрібно перепочити бодай хвилину, Семе, — прошепотів Фродо. — Він такий важкий, друже Семе, такий важкий... Не знаю, чи довго ще я зможу його нести. Хай там як, а я просто мушу перепочити, перш ніж ми наважимося піти ген туди.

І гобіт показав на вузький шлях попереду.

— Цсс! Цсс! — засичав Ґолум, квапливо повернувшись до них. — Цсс!

Він притис пальці до губ і дуже переконливо махав головою. Потягнувши Фродо за рукав, він показав на стежку, проте Фродо не ворухнувся.

— Ще ні, — сказав гобіт, — іще ні.

Його гнітила втома та ще щось значно страшніше: здавалося, на його розум і тіло було накладено нездоланне закляття.

— Я мушу перепочити, — ледве пробурмотів він.

Почувши