Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Тоді я кажу тобі ось що, — правив далі Фарамир, звертаючись до Ґолума, — ти засуджений на смерть, але, доки йтимеш разом із Фродо, нас можеш не боятися. Та якщо колись хтось із ґондорців захопить тебе далеко від твого господаря, вирок буде виконано. Якщо ти погано служитимеш йому, то смерть швидко запопаде тебе — в Ґондорі чи деінде. Тож відповідай мені: куди ти йшов? Фродо сказав, що ти його провідник. Куди ж ти вів його?

Але Ґолум не промовив і слова.

— Це я мушу знати, — сказав Фарамир. — Відповідай же, бо інакше я скасую своє рішення!

Та Ґолум і далі мовчав.

— Я відповім замість нього, — озвався тоді Фродо. — Він привів мене до Чорної Брами, як я і просив; але пройти крізь неї годі й мріяти.

— Відкритого ходу до Безіменної Землі немає, — погодився Фарамир.

— Збагнувши це, ми звернули вбік і подалися Південною Дорогою, — продовжив Фродо, — бо він сказав, що туди веде чи може вести стежка, що проходить поблизу Мінас-Ітіла.

— Мінас-Морґула, — виправив Фарамир.

— Достеменно я не знаю, — відказав Фродо, — та стежка ця, думаю, піднімається в гори з північного боку тієї долини, де стоїть старе місто. Вона веде до вершинної розколини, а тоді спускається до... того, що поза нею.

— Ти знаєш, як називається той вершинний прохід? — запитав Фарамир.

— Ні, — відказав Фродо.

— Він називається Кіріт-Унґол.

У цю мить Ґолум пронизливо засичав і почав бурмотіти щось собі під ніс.

— Хіба не так? — запитав Фарамир, звертаючись до нього.

— Ні! — відказав Ґолум, а потому вискнув, ніби щось ужалило його. — Так, так, ми колись чули цю назву. Та невже вона щось для нас означає? Хазяїн каже, що йому треба за Браму. Треба якось зайти туди. Іншого шляху немає, ні.

— Немає іншого шляху? — перепитав Фарамир. — Звідки ти це знаєш? І кому стало снаги дослідити всі терени того грізного володіння?

Він довго та пильно вдивлявся в Ґолума. А незабаром озвався знову.

— Забери цю істоту, Анборне. Стався до нього лагідно, та не спускай очей ні на мить. А ти, Смеаґоле, навіть не намагайся пірнути у водоспад. Його скелі мають такі зуби, що перемелють тебе завчасу. Тепер залиш нас і забери свою рибу!

Анборн вийшов, а Смеаґол, щулячись од страху, пошкандибав перед ним. Альков затулили завісою.

— Фродо, як на мене, ти чиниш дуже нерозважливо, — сказав Фарамир. — Я вважаю, що тобі не слід іти кудись із цим створінням. Воно підступне.

— Ні, не тільки підступне, — заперечив Фродо.

— Можливо, і не тільки, — сказав Фарамир, — але злість роз'їдає його, наче виразка, й він стає дедалі більш віроломним. Він не доведе тебе до добра. Якщо ти попрощаєшся з ним, я дам йому перепустку та провідника до будь-якої місцини на кордонах Ґондору, яку він лише вкаже.

— Він на таке не пристане, — відповів Фродо. — Ґолум ітиме за мною назирці, як і не один день до цього. Та і я не раз обіцяв узяти його під свою опіку й іти туди, куди він поведе. Ти ж не проситимеш мене зламати дане йому слово?

— Ні, — відказав Фарамир. — Але серце моє попросило б. Адже просити іншого відступити від обіцянки здається меншим злом, аніж чинити так самому, особливо коли бачиш, що друг нерозважно зв'язав себе нею собі ж на біду. Проте ні... якщо він піде з тобою, то ти маєш до нього ставитися терпляче. Та я не певен, що тобі роковано йти до Кіріт-Унґолу, про який він розповідає тобі менше, ніж знає. Ці його думки я збагнув непомильно. Не йди до Кіріт-Унґолу!

— Куди ж мені тоді податися? — запитав Фродо. — Назад до Чорної Брами, щоби здатися там на милість варти? Що тобі відомо про те місце, крім його назви, і чому вона така жахлива для тебе?

— Нічого певного, — відповів Фарамир. — Ми, ґондорці, останніми роками не заходимо в землі на схід од Дороги: правду кажучи, ніхто серед нас, молодших, зроду-віку такого не робив і ніколи не бував у Горах Тіні. Про них нам відомо лише прадавній поголос і чутки давно минулих днів. Але на перевалах понад Мінас-Морґулом оселився якийсь таємничий жах. Коли хтось згадує про Кіріт-Унґол, старці та знавці премудрості бліднуть і замовкають... Долина Мінас-Морґула перейшла в руки зла вже дуже давно, небезпека і страх наповнювали її, коли вигнаний Ворог жив іще далеко звідси й Ітілієн здебільшого був під нашою владою. Тобі, певно, відомо, що те місто було колись гордою та прекрасною фортецею — Мінас-Ітілом, братом-близнюком нашого міста. Проте його захопили лихі люди, котрих Ворог схилив на свій бік іще за першої своєї появи і котрі після його падіння вештались усюди, не маючи ні дому, ні пана. Мовлять, ніби їхніми володарями були нуменорці, котрі навернулися до лютого зла; Ворог дав їм персні влади і поглинув їх: вони перетворилися на живих привидів, страхітливих та жорстоких. Після його відходу вони зайняли Мінас-Ітіл, оселились у нім і поширили там, а також усюди в долині занепад: місто здавалося порожнім, але не було таким, бо серед зруйнованих стін жив безтілесний страх. То були Дев'ятеро Володарів, а після повернення їхнього Повелителя, якому вони сприяли і яке потай готували, володарі знову зросли на силі. Потому Дев'ятеро Вершників виступили з брам жаху, і ми не змогли їм протистояти. Не наближайся до їхньої цитаделі. Тебе помітять ще здалеку. Це місце, де панує недремна лють, у якої безліч очей, які не мають повік. Не йди туди!

— У який же бік ти скеруєш мене? — запитав тоді Фродо. — Сам ти не можеш, як оце щойно визнав, провадити мене ні до гір, ані через них. А я врочисто присягнув перед Радою, що знайду шлях до того, що поза ними, або ж загину, шукаючи його. Якщо я вернуся, відмовившись од дороги й од неуникненного кінця, то чи знайду прихисток між ельфів і людей? Невже ти хочеш,