Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Усе було добре й заповідалося хіба що на покращення, а Сем був такий заклопотаний і такий радісний, яким і воліє бути гобіт. Ніщо не затьмарювало йому цей рік, окрім невиразної тривоги за свого пана. А Фродо тихцем усунувся від усіх ширських справ, і Семові боліло, коли він помічав, як мало шани виявляють до його друга в рідному краї. Мало хто знав чи хотів знати про його подвиги та пригоди: захоплення і повага перепадали головно панові Меріадоку та панові Переґріну, а ще (якби він тільки це знав!) самому Семові. Але восени раптом озвалася тінь колишніх гризот.
Одного вечора Сем увійшов до кабінету і побачив, що його пан має якийсь дивний вигляд. Фродо був дуже блідий, а його очі, здавалося, вдивляються у щось неймовірно далеке.
— Що сталося, пане Фродо? — запитав Сем.
— Мене поранили, — відповів той, — поранили, і рана ніколи по-справжньому не загоїться.
Він підвівся, і мана ніби зникла, і наступного дня Фродо вже був сам собою. Лише згодом Сем пригадав, що то було шосте жовтня: два роки тому цього дня в долині під Вершиною Вітрів було дуже темно.
Збігав час, настав 1421 рік. Фродо знову занедужав у березні, та, доклавши надзвичайних зусиль, приховав це, бо Сем і без нього мав удосталь клопотів. Двадцять п’ятого березня (і цю дату Сем відзначив) у Сема та Рузі народилася перша дитина.
— Ну, пане Фродо, — сказав він, — я зараз трохи збентежений. Ружа та я — ми, з твого дозволу, вирішили назвати нашого первістка Фродо, тільки-от халепа: це не він, а вона. Утім, дівчинка просто справжнісінька краля, бо вдалася, на щастя, більше в Ружу, ніж у мене. Тож ми не знаємо, що робити.
— Але ж, Семе, — відповів Фродо, — чому ти не хочеш скористатися нашим давнім звичаєм? Вибери їй квіткове ім’я, як-от Ружа. Половина дівчаток-немовлят у Ширі отримують такі ймення, тож що може бути ліпше?
— Напевно, ти маєш рацію, пане Фродо, — погодився Сем. — Я чув прекрасні ймення під час мандрів, але вони, либонь, надто пишні, щоби носити їх на щодень, так би мовити. Батечко каже: «Вибери коротке, тоді не перейматимешся, як його скоротити, перш ніж вимовити». Проте якщо це має бути квіткове ім’я, то до його довжини мені байдуже: це мусить бути гарна квітка, бо, розумієш, моя донечка вже вродлива, а потім стане ще красивішою.
Фродо хвилину поміркував.
— А що ти, Семе, скажеш про еланор — сонцезір? Пригадуєш ту маленьку золотаву квіточку в травах Лотлорієну?
— І знову ти правий, пане Фродо! — задоволено відповів Сем. — Це саме те, що я хотів.
Маленькій Еланор було майже шість місяців, і настала осінь 1421-го, коли Фродо покликав Сема до себе в кабінет.
— У четвер буде день народження Більбо, — сказав Фродо. — І він перевершить Старого Тука. Йому виповниться сто тридцять один!
— Атож! — відказав Сем. — Він у нас справжнє диво!
— Ну, Семе, — правив далі Фродо, — я хочу побачити Ружу і з’ясувати, чи зможе вона тебе відпустити, щоби ми разом вирушили в мандри. Звісно, ти зараз не можеш відлучатися з дому далеко чи надовго... — сказав він ледь насмішкувато.
— Ну, це добре, та не дуже, пане Фродо.
— Певно, що ні. Та не зважай. Можеш просто провести мене. Скажи Ружі, що ти не затримаєшся і повернешся за два тижні, не довше; і можеш вертати додому цілком безпечно.
— Хотів би я здолати з тобою увесь шлях до Рівендолу, пане Фродо, і побачити пана Більбо, — сказав Сем. — І все-таки єдине місце, де я по-справжньому хочу бути, — це тут. І ось я знову розриваюся навпіл.
— Бідолаха Сем! Гадаю, ти й справді так почуваєшся, — відказав Фродо. — Проте ти зцілишся. Ти створений цілісним і непохитним, тож таким і будеш.
Наступні день-два Фродо переглядав свої папери та записи разом зі Семом і передавав йому ключі. Фродо мав велику книгу з простою червоною обкладинкою; її великі сторінки майже всі були заповнені. На початку чимало листків було списано розгонистою рукою Більбо: та більшість усе-таки було змережано впевненим і рівним почерком Фродо. Увесь текст було розділено на глави, але «Глава 80» не була завершена, а після неї залишалося ще кілька порожніх сторінок. На титульному аркуші стояло багато назв, виписаних одна за одною так:
Мій щоденник. Моя несподівана подорож. Туди і звідти.
Що сталося потому.
Пригоди п’ятьох гобітів. Легенда про Величний
Перстень, яку уклав Більбо Торбин із власних
спостережень і з розповідей його друзів.
Що ми зробили під час Війни за Перстень.
На цьому почерк Більбо завершувався, і Фродо дописав:
ПОРАЗКА
ВОЛОДАРЯ ПЕРСНІВ
І
ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛЯ
(з погляду Малого Народу; спомини Більбо та Фродо зі Ширу, з додатками у вигляді розповідей їхніх друзів і вчень Мудрих)
А також витяги з «Книг премудростей»,
що їх переклав Більбо в Рівендолі.
— Ого, ти майже завершив її, пане Фродо! — вигукнув Сем. — Ну, й потрудився ти над нею, треба сказати.
— Власне, я цілком завершив її, Семе, — відповів Фродо. — А останні сторінки — для тебе.
Двадцять першого вересня вони разом вирушили в путь: Фродо верхи на своєму поні, який привіз його аж із Мінас-Тіріта і якого кликали тепер Бурлакою; і Сем на своєму улюбленому Білі. Був погожий золотий ранок, Сем не питав, куди вони їдуть, бо вважав, що знає і сам.
Гобіти виїхали на Дорогу біля Стога і подалися через пагорби до Лісового Кута, дозволивши поні самим обирати темп руху. Потім влаштували табір у Зелених Пагорбах і з настанням вечора двадцять другого вересня повільно спустилися до узлісся.
— Хіба це не те саме дерево, за яким ти ховався, коли Чорний Вершник з’явився вперше, га, пане Фродо! — сказав Сем, показуючи ліворуч. — Тепер це все нагадує сон.
Звечоріло, у східному небі мерехтіли зорі, коли двоє гобітів проминули понівечений дуб, звернули і продовжили спуск із пагорба між ліщинових заростей. Сем мовчав, заглибившись у спогади. Раптом він почув, що Фродо нишком наспівує про себе стару прогулянкову пісеньку, трохи змінивши