Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Останні ватажки Вірних: Елендил і його сини — врятувалися під час Повалення і попливли у безвісті, дев’ятьма кораблями, забравши зі собою пагін Німлота й Сім Видючих Каменів (подарунки ельдарів їхньому Дому)[14]; і штормовий вітер викинув їх на береги Середзем’я. Там, на північному заході, вони облаштували нуменорські володіння у вигнанні — Арнор і Ґондор[15]. Елендил став Верховним Королем і оселився на Півночі в Аннумінасі; а сини його, Ісільдур і Анаріон, правили на Півдні. Поміж Мінас-Ітілом і Мінас Анором[16], неподалік од кордонів Мордору, вони засну вали Осґіліат. Нуменорці вважали, що руїна, з якої вони видобулися, прислужилася добру бодай тим, що поховала під собою Саурона.
Та вони помилялися. Саурон і справді потрапив у колотнечу під час знищення Нуменору, й тілесна оболонка, в якій він перебував уже давно, загинула; проте сам він утік до Середзем’я — дух ненависті на крилах лихого вітру. Відтоді Саурон не міг прибрати подоби, яка здавалася б людям прекрасною, а став натомість чорним і жахливим, правлячи тільки з допомогою страху. Він знову подався до Мордору і на деякий час зачаївся там. Одначе, дізнавшись, що Елендил, якого він ненавидів найдужче, врятувався і тепер править сусіднім володінням, Темний Володар уже не стримував гніву.
Відтак згодом він виступив на війну супроти Вигнанців: хотів устигнути здолати їх іще до того, як вони пустять коріння в тій землі. Знову спалахнули вогні Ородруїну, й у Ґондорі ту гору почали називати Амон-Амарт — Судна Гора. Проте Саурон ударив надто рано, не до кінця відновивши власні сили; а от міць Ґілґалада за час Сауронової відсутності зросла. Тож завдяки Останньому Союзу, зібраному проти нього, Саурона було переможено й відібрано Єдиний Перстень. Так завершилася Друга Епоха.
іі
Королівства у вигнанні
Північна династія
Ісільдурові спадкоємці
Арнор. Елендил †Д.Е. 3441, Ісільдур †2, Валандил 249[17], Ельдакар 339, Арантар 435, Таркіл 515, Тарондор 602, Валандур †652, Елендур 777, Еарендур 861.
Артедайн. Амлайт Форноський[18] (найстарший Еарендурів син) 946, Белеґ 1029, Малор 1110, Келефарн 1191, Келебріндор 1272, Мальвеґіл 1349[19], Арґелеб 111356, Арвелеґ I 1409, Арафор 1589, Арґелеб II 1670, Арвеґіл 1743, Арвелеґ II 1813, Аравал 1891, Арафант 1964, Арведуї Останній Король 1975. Загибель Північного Королівства.
Ватажки. Аранарт (найстарший син Арведуї) 2106, Арагел 2177, Арануїр 2247, Аравір 2319, Араґорн І †2327, Араґлас 2455, Арагад І 2523, Араґост 2588, Араворн 2654, Арагад II 2719, Арассуїл 2784, Араторн I †2848, Арґонуї 2912, Арадор †2930, Араторн II †2933, Араґорн II Ч. Е. 120.
Південна династія
Анаріонові спадкоємці
Королі Ґондору. Елендил, (Ісільдур та) Анаріон †Д. Е. 3440, Менельдил, син Анаріона 158, Кемендур 238, Еарендил 324, Анардил 411, Остогер 492, Ромендакіл І (Тарозір) †541, Турамбар 667, Атанатар І 748, Сіріондил 830. Наступні в цьому переліку — четверо «Корабельних Королів»:
Таранон Фаластур 913. Він був першим бездітним королем, і після нього на престол зійшов син його брата Таркір’ян. Еарніл I †936, Кір’яндил †1015, Г’ярмендакіл І (Кір’ягер) 1149. На ту пору Ґондор досяг вершини могутності.
Атанатар II Алькарін «Славетний» 1226, Нармакіл І 1294. Він був другим бездітним королем, і після нього на престол зійшов його молодший брат. Кальмакіл 1304, Міналькар (регент 1240-1304), коронований як Ромендакіл II 1304, помер 1366, Валакар 1432. У той час у Ґондорі сталося перше лихо — Родові Чвари.
Ельдакар, син Валакара (його попервах іменували Вінітар’я), скинутий 1437. Кастамир Узурпатор †1447. Відновлення у правах Ельдакара, який помер 1490.
Альдамир (другий Ельдакарів син) †1540, Г’ярмендакіл II (Віньяріон) 1621, Мінардил †1634, Телемнар †1636. Телемнар і його діти загинули під час мору; натомість на престол зійшов його племінник, син Мінастана, другого сина Мінардила. Тарондор 1798, Телумехтар Умбардакіл 1850, Нармакіл II †1856, Калімехтар 1936, Ондогер †1944. Ондогер і двоє його синів полягли у битві. За рік, у 1945-му, корона перейшла до переможного генерала Еарніла, нащадка Телумехтара Умбардакіла. Еарніл II 2043, Еарнур †12050. Саме на ньому обірвалася лінія Королів, яку лишень у 3019 році відновив Елессар Тельконтар. Доти королівством правили намісники.
Намісники Ґондору. Дім Гуріна: Пелендур 1998. Він правив упродовж року після загибелі Ондогера та порадив Ґондору відхилити претензії Арведуї на корону. Ворондил Мисливець 2029[20]. Мардил Воронве «Незламний» — перший Намісник-Правитель. Його наступники вже не прибирали собі високоельфійських імен.
Намісники-Правителі. Мардил 2080, Ерадан 2116, Геріон 2148, Белеґорн 2204, Гурін І 2244, Турін І 2278, Гадор 2395, Барагір 2412, Діор 2435, Денетор І 2477, Боромир 2489, Кіріон 2567. У час його правління рогірими прийшли в Каленардон.
Галас 2605, Гурін II 2628, Белектор І 2655, Ородрет 2685, Ектеліон І 2698, Еґальмот 2743, Берен 2763, Береґонд 2811, Белектор II 2872, Торондір 2882, Турін II 2914, Турґон 2953, Ектеліон II 2984, Денетор II. Він був останнім Намісником-Правителем, а його наступником став його другий син, Фарамир, Володар Емин-Арнену, Намісник при Королі Елессарі, Ч. Е. 82.
ііі
Еріадор, Арнор та Ісільдурові спадкоємці
«У давнину Еріадором називали цілу територію від Імлистих Гір до Синіх, обмежену на півдні Сіряницею та Ґландуїном, що впадає в неї вище від Тарбада.
У час розквіту до складу Арнору входив цілий Еріадор, за винятком областей по той бік Люну та земель на схід од Сіряниці й Шумноводої, де були Рівенділ і Край Гостролиста, або ж Падубу. По той бік Люну лежала ельфійська країна, зелена та спокійна, куди не доходили люди, а натомість мешкали (та й досі мешкають) ґноми, — на східному схилі Синіх Гір, але особливо багато їх на південь од Затоки Люну, де розкинулися їхні й донині робочі копальні. З цієї причини ґноми призвичаїлися ходити на схід Великою Дорогою, бо робили так уже багато літ перед нашим приходом до Ширу. У Сірих Гаванях жив Кірдан Корабельник, і, як стверджує дехто, він житиме там доти, доки на Захід відпливе Останній Корабель. У часи Королів Високі ельфи, котрі затримались у Середземні, мешкали
