Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— Еге ж, і сподіваюся, що це остаточний кінець Війни, — додав Мері.
— І я сподіваюся, — погодився Фродо й зітхнув. — Останній удар. Але я і припустити не міг, що його буде завдано тут, біля самих дверей Торбиного Кута! І у своїх надіях, і у своїх страхах цього я очікував найменше!
— А я не називав би це кінцем, адже спершу треба дати лад усьому тутешньому неподобству, — понуро буркнув Сем. — На це знадобиться багато часу та праці.
Розділ 9
Сірі гавані
ля того, щоб усе впорядкувати, і справді довелося докласти чимало зусиль, але на це знадобилося значно менше часу, ніж гадав Сем. Наступного дня після битви Фродо поїхав до Міхоритова і випустив з буцегарень усіх в’язнів. Одним із перших він звільнив бідолаху Фредеґара Виприна, який був сам не схожий на себе, бо дуже схуд. Його схопили, коли розбійники викурили групу повстанців на чолі з Фетті з криївки в Борсучанах, за пагорбами Страшківців.— Ліпше би ти пішов тоді з нами, бідолашний старий Фредеґаре! — сказав Піпін, коли вони винесли його, бо він був надто слабкий, аби йти самотужки.
Той розплющив одне око і спробував із вдячності посміхнутися.
— Хто цей молодий велетень із гучним голосом? — прошепотів. — Це ж не малюк Піпін? Якого розміру тепер твій капелюх?
Наступною була Лобелія. Горопашна істота здавалася старезною і худющою, коли її випустили з темної та вузької камери, проте наполягла, щоби їй дозволили шкандибати на власних двох. Її радо вітали, а коли вона з’явилась, опершись на руку Фродо і не випускаючи парасольки, зустріли такими оплесками й підбадьорливими вигуками, що Лобелія була вельми зворушена і навіть розплакалася: раніше тут її ніколи не любили. Проте новина про смерть Лото так її вразила, що вона не захотіла повертатися до Торбиного Кута. Вона віддала його Фродо і подалася до Тугопасків із Твердонорів.
Коли ця бідолаха померла наступної весни — їй, зрештою, було понад сто літ, — Фродо був здивований і дуже розчулений: вона залишила рештки своїх грошей і статків Лото саме йому, щоби він допомагав гобітам, котрі втратили житло в усій цій халепі. Так завершилася їхня ворожнеча.
Старий Віл Білостоп пробув у буцегарнях довше за інших, і, хоча до нього ставилися, можливо, не так жорстоко, як до решти, його довелося добряче відгодувати, перш ніж він став схожий на колишнього Голову: тож Фродо погодився бути його заступником, доки пан Білостоп знову набуде відповідної форми. Єдине, що Фродо зробив на посаді заступника голови, — це зменшив кількість ширифів і приставив їх до виконання належних їм функцій. Виловити останніх розбійників доручили Мері та Піпінові, й вони швидко впоралися з цим завданням. Південні банди, почувши про Порічнянську Битву, втекли зі ширської землі й майже не чинили опору Ватагові. А ще до кінця року групку уцілілих розбійників оточили в лісах і тих, хто здався, витурили за кордони краю.
Тим часом роботи з відновлення Ширу невпинно тривали, і Сем був дуже заклопотаний. Гобіти вміють трудитися, наче бджоли, якщо мають для того настрій і потребу. Тож тоді до роботи взялися тисячі охочих рук: від маленьких, але спритних рученят хлопчаків і дівчаток до спрацьованих і загрубілих рук дідусів і бабусь. Ще до Різдвяна од колишніх ширифських осель не залишилося цегли на цеглі, як і від усього того, що збудували «служаки Шаркі»; а цеглу використали для відбудови багатьох старих нір, зробивши їх ще просторішими та сухішими. У сховках розбійників — у повітках, на фермах і в покинутих норах, а особливо в тунелях Міхоритова й у старих кар’єрах Страшківців, — було знайдено чималі запаси всілякого краму, харчів і пива: тож на Різдвян того року веселощів було більше, аніж будь-хто сподівався.
Та перше, що зробили в Ширі — навіть раніше, ніж знищили новий млин, — то очистили Пагорб і Торбин Кут, а також відновили Торбинів Узвіз. Передню частину нової піщаної ритвини засипали, зрівнявши з землею, і перетворили на великий затишний сад, а у зверненій на південь поверхні Пагорба прорили нові нори, обклавши їх цеглою. Батечко Грунич знов оселився там: у хатині під номером три. І він часто повторював, не дбаючи про те, хто його чує:
— Немає лиха без добра, я це завжди казав. І добре те, що закінчується ще ліпше!
І певний час серед гобітів точилася суперечка, як же назвати новий узвіз. Одні пропонували назву Сади Брані, а інші — Кращі Сміали. Але згодом, згідно з розважливою гобітською традицією, його назвали просто — Новий Узвіз. Та в Поріччі його довгенько ще жартома згадували як Шарків Кут.
Винищення дерев було однією з найважчих гобітських втрат і шкод, заподіяних їм, бо, за наказом Шаркі, дерева бездумно позрізали в цілому Ширі. Сема це засмучувало чи не найдужче. Бодай тому, що цю рану належало загоювати дуже довго, й тільки його правнуки, думав Сем, зможуть побачити Шир таким, яким він має бути.
Тоді раптом одного дня — адже Сем тижнями був надто заклопотаний, аби міркувати про свої пригоди, — він згадав про подарунок Ґаладріель. Витяг скриньку, показав її іншим Мандрівникам (так усі тепер називали чотирьох друзів) і запитав їхньої поради.
— А я все думав, коли ж ти про неї згадаєш, — сказав Фродо. — Відчиняй!
Усередині скриньки був сірий пил, м’який і дрібний, у якому лежало зерня, схоже на горіх у срібній шкаралупі.
— Ну, і що мені з цим робити? — запитав Сем.
— Підкинь його в повітря у вітряний день — хай буде, що буде! — озвався Піпін.
— А де? — запитав Сем.
— Вибери собі одну ділянку як розсадник і подивися, що там діятиметься з рослинами, — порадив Мері.
— Я певен, що Володарка не хотіла б, аби я приберіг це тільки для свого саду, коли довкола стільки постраждалих, — сказав Сем.
— Добряче подумай чи то пак помізкуй, Семе, — мовив Фродо, — а тоді використай подарунок так, аби він допоміг у твоїй роботі й удосконалив її. Використовуй пил ощадливо. Тут його, вочевидь, не багато, тож, гадаю, кожна пилинка коштовна.
І Сем висадив нові саджанці в тих місцях, де росли його особливо гарні чи улюблені дерева, які знищили розбійники, а потім поклав по зернині коштовного пилу в ґрунт
