Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Сем пішов. А Мері організував на ніч варту довкола села та сторожу біля загород. Потому він і Фродо пішли до фермера Домосела. Вони сиділи з родиною в теплій кухні, й Домосели поставили кілька ввічливих запитань щодо їхніх мандрів, однак ледве чи слухали відповіді: їх більше цікавили події в Ширі.

— Усе почалося з Прищика, як ми його називаємо, — сказав фермер Домосіл, — і почалося чи не відразу після того, як ти поїхав, пане Фродо. Він мав кумедні думки, той Прищик. Здавалося, він хотів усе привласнити, а потім ще й командувати іншими. І невдовзі з’ясувалося, що він уже має стільки всього, скільки йому було явно забагато, а він постійно гріб усе більше й більше, хоча звідки брав на те гроші, було таємницею: млини, молотарні та заїзди, садиби та листкові плантації. Гадаю, він придбав млин Пісковика ще до того, як переїхав у Торбин Кут... Звісно, все це почалося з величезних маєтків у Південній Чверті, які залишив Лото у спадок його батько, а ще він начебто тихцем продавав кудись дуже багато найкращого люлькового зілля — два чи й три роки поспіль. Але наприкінці минулого року Прищик почав вивозити зі Ширу безліч речей, а не тільки листок. Ми вже потроху злидарювали, до того ж насувалася зима. Мешканці були злі, та Прищик знав, як їм відповісти. Сюди припхалося багато людей, здебільшого розбійників, із великими возами: одні, щоб відвезти наше добро на південь, а інші — щоб тут осісти. Згодом прийшли ще люди. І доки ми второпали, в яку халепу втрапили, їх уже надто розвелося і тут, і там, і по цілому Ширу: вони валили дерева, копали та будували собі хижі й будинки — такі, які були до смаку їм. Спершу Прищик платив за відібране майно та відшкодовував збитки, проте невдовзі розбійники почали керувати всім самі й брати все, що заманеться... Тоді ми мали трохи клопоту, проте, певно, ще мало. Старий голова Віл подався до Торбиного Кута, щоби висловити своє невдоволення, але так і не повернувся звідти. Розбійники впіймали його і замкнули в норі у Міхоритові — він і досі там. А згодом — це було незабаром після Нового року, — тому що голови вже не було, Прищик проголосив себе Босом ширифів, себто просто Босом, і почав чинити все, що лише хотів, а той, хто ставав «зухвалим», як вони це називають, повторював долю Біла. Тож наше життя дедалі гіршало. Зілля для нас уже не було — тільки для служак, вони позачиняли всі заїзди, й усього, крім Правил, ставало щораз менше, хіба що мешканці встигали заховати якусь дрібку свого майна, перш ніж розбійники приходили збирати данину «задля справедливого розподілу». Це означало, що вони мали їжу, а ми — ні, за винятком тих скупих пайків, на які можна було розжитись у домах ширифів і які ледве чи можна було перетравити. Кепсько тут було. Та суцільна руїна почалася, відколи прийшов Шаркі.

— Хто такий той Шаркі? — запитав Мері. — Я чув, як один із розбійників згадував про нього.

— Здається, найбільший розбишака з їхнього кодла, — відповів Домосіл. — То було після збору минулорічного врожаю, можливо, наприкінці вересня — тоді ми вперше почули про нього. Ми ніколи його не бачили, та він десь у Торбиному Куті, й зараз, гадаю, саме він є справжнім Босом. Усі розбійники виконують те, що він наказує, а він переважно велить лише грабувати, палити і нищити, а тепер-от дійшло й до вбивства. І ніхто вже навіть не називає це поганим. Вони зрізають дерева і покидають їх гнити, руйнують оселі й нічого не будують натомість... Візьмімо хоча б і млин Пісковика. Прищик зніс його майже відразу після того, як переселився до Торбиного Кута. Потім привів набрід брудних людців, аби збудувати більший млин і вщерть напхати його колесами та чужоземними механізмами. Це тішило тільки того дурня Теда, та він працює на служак і чистить колеса, замість того щоб, як і його батько колись, бути справжнім мірошником і самому собі паном. Прищикові залежало на тому, щоб молоти якнайбільше та якнайшвидше, — так він принаймні казав. Він спорудив й інші млини на кшталт оцього. Проте, щоби молоти, спершу треба мати, що молоти, а для нових млинів роботи було не більше, ніж для старих. Однак, відколи з’явився Шаркі, млини взагалі перестали молоти зерно. Вони постійно гудуть і бухають димом та смородом, і в Гобітові тепер неспокійно навіть уночі. А ще вони зумисно виливають різний непотріб: ці млини забруднили всі низовини Річки, і їхні гидотні стоки вже підбираються до Брендівинної. Якщо хтось хоче перетворити Шир на пустелю, то він просувається у правильному напрямку. Не думаю, що за всім цим стоїть отой бевзь Прищик. Це — Шаркі, я цілком певен.

— Це правда! — втрутився Юний Том. — У Прищика навіть забрали його стару мамку, Лобелію, а він же так її любив, як нікого у світі. Дехто зі старожилів Гобітова, подейкують, бачив це. Вона йшла вулицею зі своєю старою парасолькою. А назустріч їй сунуло кілька розбійників із великим возом. «Куди це ви вибралися?» — запитала вона. «До Торбиного Кута», — відповіли ті. «Навіщо?» — знову запитала вона. «Щоб спорудити кілька хиж для Шаркі», — відповіли ті. «А хто вам до зволив?» — запитала вона. «Шаркі, — відказали ті. — Тому забирайся з дороги, стара шкапо!» «Я вам покажу Шаркі! Ах, ви бридкі злодійкуваті розбійники!» — закричала вона, схопила парасолю і замахнулася просто на їхнього ватажка, вдвічі більшого за неї... Тож її й за брали. Поволокли до буцегарні, і це в її літа! Вони за брали й інших, за котрими ми сумуємо значно дужче. Але того, що стара Лобелія показала крутіший норов, аніж більшість із нас, ніхто не заперечить.

Посеред цієї розмови з’явився Сем, удершись до кухні разом зі своїм Батечком. Старий Грунич не дуже постарів, але таки трохи оглух.

— Доброго вечора, пане Торбине! — сказав він. — Вельми радий бачити, що ти повернувся здоровий. Але я маю з тобою неподілену кістку, так би мовити, даруй мені мою сміливість. Тобі не слід було продавати Торбин Кут — я це завжди казав. Ось із чого почався весь цей клопіт. І доки ти розгулював собі чужинськими краями, переслідуючи десь по