Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

такі часи, то на це радше має право Ватаг Ширу, а не якийсь вискочка. І, коли Лото вирядив до нього своїх служак, Тук не змінив своєї думки. Тукам узагалі пощастило: вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, Великі Сміали й усе таке, тож розбійники не годні до них дістатись, а Туки не пускають розбійників на свою землю. Якщо ті таки пролазять, то Туки полюють на них. Трьох пристрелили за шпигунство та грабіж. Після того розбійники стали жорстокіші. Й дуже пильно наглядають за Тукокраєм. Тепер ніхто не заходить туди і не виходить звідти.

— Молодці Туки! — скрикнув Піпін. — Але зараз дехто таки пробереться туди. Я — до Сміалів. Хто зі мною до Туківців?

І Піпін поїхав геть із півдюжиною молодиків на поні.

— Невдовзі побачимося! — гукнув він. — Туди тільки двадцять одна верста чи десь так, якщо через поля. Уранці я приведу сюди цілу армію Туків.

А Мері заграв ріжковий клич їм услід, коли гобіти вже зникали в дедалі темнішій ночі.

— Та все одно, — сказав Фродо тим, хто стояв поблизу, — краще обійтися без кровопролиття, і це стосується навіть розбійників. Хіба що в разі нагальної потреби, щоби не дозволити їм скривдити гобітів.

— Гаразд! — погодився Мері. — Проте зараз, гадаю, на нас щомиті може напасти банда розбійників із Гобітова. І вони не будуть просто собі плескати язиками. Ми поводитимемося стримано, проте повинні підготуватися до найгіршого. І я маю план.

— Дуже добре, — сказав Фродо. — Тож і влаштуй усе.

Тієї миті до них прибігли гобіти, котрих вислали в напрямку Гобітова.

— Розбійники йдуть! — закричали вони. — Двадцятеро чи й більше. А двоє подалися через наш край на захід.

— Тобто до Шляхостріччя, — зазначив Домосіл, — аби покликати підмогу. Що ж, туди й звідти — це десь двадцять три версти. Поки що нам не варто хвилюватися.

І Мері побіг кудись віддавати накази. Фермер Домосіл очистив вулицю, порозганявши всіх по домівках, окрім кількох літніх гобітів, котрі мали сяку-таку зброю. Довго їм чекати не довелося. Вже незабаром почулися гучні голоси та гупання важких ніг. Й ось увесь розбійницький набрід з’явився на дорозі. Побачивши загороду, розреготалися. Вони не могли навіть уявити собі, що в цій маленькій країні хтось наважиться повстати супроти двадцятьох людей.

Гобіти відчинили загороду й відступили.

— Дякуємо! — пирснули служаки. — А тепер біжіть-но додому, до ліжок, доки вас не відшмагали.

І подалися вулицею, горлаючи:

— Гасіть вогні! Розлазьтеся по норах і не витикайтеся звідти! Або ми заберемо п’ятдесят гобітів до буцегарень на цілий рік. Розлазьтеся! Начальнику вривається терпець.

Утім, ніхто не зважав на їхні накази: щойно розбійники пройшли, гобіти тихцем зачинили загороду і рушили слідом за ними. Коли ж ці служаки дісталися до багаття, там стояв лише фермер Домосіл і грів руки.

— Хто ти, і що це ти робиш? — запитав ватажок розбійників.

Фермер Домосіл повільно глянув на нього і відповів:

— Я збирався запитати те саме в тебе. Це — не твоя земля, і ти тут небажаний гість.

— А ти — бажаний, — гаркнув ватажок. — Ти нам потрібен. Узяти його, хлопці! Буцегарня за ним плаче, та спершу змусьте його замовкнути!

Розбійники зробили крок уперед і завмерли як укопані, бо довкола них здійнялося ревище голосів і до них, нарешті, дійшло, що фермер Домосіл тут аж ніяк не один. Їх оточили. У темряві на краю світла від багаття колом стояли гобіти, виринувши просто з мороку. Їх було не менше як сотня, й усі тримали напоготові сяку-таку зброю.

Вперед виступив Мері.

— Ми вже зустрічалися, — звернувся він до ватажка, — і я застерігав тебе не потикатися сюди вдруге. Повторюю своє застереження: ти стоїш на світлі, й у тебе ціляться лучники. Якщо зачепиш бодай пальцем цього фермера, то помреш на місці. Складіть усю вашу зброю на землю!

Ватажок роззирнувся. Він потрапив у пастку, але не злякався, бо мав біля себе двадцятеро друзяк. Бідака надто погано знав гобітів, аби усвідомлювати всю небезпеку. Тож нерозважно вирішив битися, вважаючи, що прорватися буде легко!

— Атакуйте, хлопці! — крикнув він. — Всипте їм добряче!

Затиснувши в лівиці довгого ножа, з палицею в правиці ватажок кинувся на лави гобітів, намагаючись прокласти собі шлях назад до Гобітова. Він вирішив завдати потужного удару саме Мері, який стояв з його боку. Але в цю ж мить упав мертвий, пронизаний чотирма стрілами.

Цього вистачило для решти. Вони здалися. Їх роззброїли, зв’язали разом і відвели до порожньої халупи, яку вони самі й збудували, а вже там кожному міцно скрутили руки та ноги й замкнули під вартою. Мертвого ватажка відтягнули геть і поховали.

— Щось аж надто легко це в нас вийшло, хіба ні? — запитав Домосіл. — Я ж казав, що ми зможемо їх здолати. Потрібен був тільки клич. Ти прийшов дуже вчасно, пане Мері.

— Але в нас іще повно роботи, — відказав Мері.

— Якщо ти правильно порахував, то ми не впоралися навіть із третиною тих голодранців. Але вже темно. Думаю, наступний удар почекає до ранку. Тоді ми навідаємося до Боса.

— Чому не вже? — запитав Сем. — Адже зараз тільки трохи по шостій. А я хочу побачити свого старого. Не знаєш, що з ним, пане Домоселе?

— Йому не вельми добре, але й не вельми погано, Семе, — відказав фермер. — Торбинівський Узвіз розкопали, і це завдало йому дошкульного удару. Тепер він в одному з тих нових домів, що їх збудували служаки Боса, ще коли робили бодай щось, окрім підпалів і грабунку: десь за півтори версти вище від Поріччя. Твій старий заходить до мене, щойно випадає така нагода, і, здається, його годують ліпше, ніж декого з інших горопах. Звісно, все це — проти Правил. Я би залишив його в себе, та й це теж не дозволено.

— Дуже тобі дякую, пане Домоселе, я ніколи цього не забуду, — мовив Сем. — Але я таки хочу його побачити. Той Начальник і Шаркі, якщо вірити тому, що про них розповідають, можуть іще до ранку щось утнути.

— Гаразд, Семе, — сказав Домосіл. — Візьми собі одного чи двох молодців, і підіть та приведіть його до мого дому. Вам не треба проходити поблизу старого села Гобітова за Річкою. Мій Веселун