Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я заплющила очі, не в силах витримати тугу в його.

Прислухалась до власних відчуттів. Тіло видавалось якимось чужим і нило немовби окремими частинами. Наче стріли розпанахали мене на кілька фрагментів. Прохолода в гортані від випитого зілля минала. Десь у спині піднімався жар. Шкіра під пов’язками, залатана, боліла і немовби натяглась. Важко було пригадати, коли я почувалася так паскудно востаннє. Може, тоді, коли мене побив у Сколісі Бразд? В той день, коли я так хвилювалася за Вишену і не могла підвестися з ліжка, відчуття безвиході було дуже схожим. Немає нічого гіршого для мене в цілому світі, аніж власна безпорадність.

— Спадкоємець може відмовитись від престолу, — тихо сказав Всевлад.

А ні, є.

Я подивилася на нього.

— Що за дурниці. Ти станеш наймогутнішою людиною в Метейському краю. Нікому не коритимешся.

— І тоді одного дня стану як він. Також матиму синів. Чи доньок. Кривдитиму та убиватиму їхніх коханих, аби привчити бути вірними тільки імперії. Ламатиму їх свідомість і почуття. Розглядатиму людей як рабів. І, повір, мова не йтиме вже лишень про підкорених.

Я смикнула рукою, намагаючись підняти її і торкнутись Всевладового обличчя, але змогла тільки трохи перемістити кисть. Він помітив це і накрив мої пальці своїми. І тоді раптом сказав голосом, з якого зникла вся м’якість:

— А тепер послухай мене уважно, Ханно. Бо сентименти ніколи нам не пасували. Ти чула, що я казав про материного друга, який покохав метейку. І ти знаєш, що зробили з нею та їх дітьми. І моєю матір’ю. Крім того, ти знаєш про мій задум. Не уявляю, чи вдасться зробити все так, аби ніхто в імперії не здогадався, хто в усьому винен. Можу загинути і я, і Анна, і всі її друзі. І... ти, якщо будеш з нами.

— Якщо буду з вами? — перепитала я знічено.

— Ти можеш просто піти. Попрохати Дарвенхард про нове місце служби. І будеш в безпеці.

— Ти ж знаєш, що я цього не зроблю.

Він легенько всміхнувся. В кімнаті ставало все світліше — крізь три прочинених вікна, що дихали легкими порухами фіранок, проникали свіжий вітер та звуки міста далеко внизу. Крики птахів. Пісня холодної Крихталі.

В очах Всевлада звичайна, така моя, пітьма приходила на зміну нічному мерехтінню.

Він не спав цієї ночі. Під очима залягли глибокі тіні.

— Якщо ти залишишся поряд, я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Не лише напарницею, не лише коханкою чи другом. Усім — і одразу. Доки хтось із нас чи ми обоє не помремо. Ми не зможемо нікому розповісти про це, тому що тоді нас стратять. Але ми можемо просто бути разом і вірними одне одному. Я відмовлюсь від престолу... Та тільки від помсти не зможу.

— То будемо метатись разом, — прошепотіла я.

— Ти згодна?

— Так.

Він нахилився і поцілував мене в уцілілий кутик губ.

— Хворий на голову покидьок! — пробурмотіла Анна.

— Щоб навіть не думала лікувати її своїми силами, слуги в цьому домі не сліпі і не глухі, — тихо прошепотів Всевлад, поправляючи мою ковдру. Він саме привіз мене до свого дому — минуло майже два дні з нашої з Ахазом зустрічі. Я почувалась не набагато краще — тіло з’їдав жар, рани запалились, постійно хотілося пити. Всевлад хотів ще лишити мене в палаці, але не витримав моєї ослячої впертості. Я протестувала як могла. Усвідомлювала, що якоїсь миті Всевлада можуть кудись покликати і я залишусь наодинці з собою, в одній із веж палацу божевільного властителя. Та й тут... важко було собі в цьому признатись, але поряд із пов’язаним з нами клятвами Стожаром і її піддатливими благородству друзями я почувалася безпечніше.

Наче вдома.

Щось тихо постукало у вікно. Хоч були ми на другому поверсі, а місто вже кілька годин як оповила густа, безмісячна й беззоряна ніч.

— Відвідувачі, — пирхнув Всевлад, прямуючи до вікна.

— Скільки в тебе ран? — спитала Анна, не відводячи від мене погляду. Її обличчя було блідим, мов папір, навіть при теплому світлі свічок, а різноколірні очі раптом видались на ньому незвично великими. Я не могла зрозуміти, чого в них плюскочеться більше — страху чи злості.

— Вісім від стріл. А ще на обличчі, яку ти бачиш, і роздерта шкіра на ключиці. — просипіла я, ледь розтуляючи губи. — Всевлад все зашив і вже багато разів обробляв спеціальними мазями. Але колоті — глибокі, нанесені паскудними стрілами, що пороздирали плоть більше, ніж звичайні. Трохи позапалювались. І я через них мов горю.

— Ти пила знеболювальне?

— Ще в палаці. Дія вже притуплюється. У мене таке враження, що тіло моє тепер не цілісне, що його розрізали