Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Я повинен спитати: чого ти хочеш зараз?

— Щоб ти залишився зі мною. На усю ніч.

Його пальці впорались із сукнею не гірше за мою магію.

Сонячне світло обійняло мене одразу ж, як прочинила двері бібліотеки. За вікнами правив свіжий день, вкриваючи землю першою ніжною травою, пахощі якої забивали памороки. Голі дерева вкривалися ніжними бруньками. Небо ясніло блакиттю, не вкрите навіть найлегшим серпанком. Місто дихало весною за прочиненими вікнами, на яких, мов крила, здіймались і опускалися легкі фіранки. Хотілося надвір, але спершу треба було перекусити. Я проспала сніданок. Хотіла встати одразу після того, як Тигран поцілував мене, прощаючись, на світанку, але несподівано для себе провалилася в солодкий сон ще на кілька годин, тільки-но він пішов.

От що не зміг забрати в мене перехід між світами, то це любов до читання. Вже не вперше я пила в бібліотеці трав’яний чай із булочками, і цього разу збиралася викликати служницю з ідентичною вказівкою.

— Навіть дарвенхардцям недоступна та легкість кроків, якими чарує закохана жінка.

Неголосний, трохи насмішкуватий голос Всевлада вивів мене з мрійливої задуми. Чоловік сидів на одному з крісел, закинувши ногу на ногу, та гортав важкий фоліант. Був у сорочці, штанах та чоботах. Без зброї. Дивився на мене хитро, але по-доброму. Яскраве світло, що заливало кімнату, робило його постать не такою грізною, як зазвичай. Виглядав він чи то втомленим, чи то просто розслабленим.

Заскочена зненацька, я насупилась:

— Ти виглядаєш тут надто по-домашньому. Зітри цей миролюбний вираз зі свого обличчя. Він тобі не личить.

Він посміхнувся.

— А ти маєш дуже миле заспане обличчя та підпухлі повіки. І вуста. Чому ти одразу прийшла в бібліотеку? Поснідай іди.

— Я це й збираюсь зробити, — буркнула я, сіла в сусіднє крісло та подзвонила в дзвіночок, що стояв на столі. Звук інструмент видавав на диво неприємний та оглушливий.

— Ти збираєшся їсти тут? — Всевлад подивився на мене дещо нахмурено. — Серед столітніх книг? За таке мені б у дитинстві обидві руки перебили. Шуруй в їдальню!

— Ну, раніше ти не бачив і не переймався, — не зрушила я з місця. — Скажи мені краще, як Ханна.

Він зітхнув і перегорнув, не дивлячись, сторінку в книзі.

— Спить. А рани на момент ранкової перев’язки виглядали так само паскудно, як і під час вечірньої. Її тіло прагне одужання і впорається, але потрібен деякий час.

— Я можу чимось допомогти?

Він завагався.

— Запитаєш про це в неї. Мій дозвіл все одно нічого не змінить, якщо вона буде проти. Але вчора ти зняла біль і Ханна наче відреагувала спокійно. Може, вдасться зробити це знову.

— До себе ти б мене з такою допомогою не допустив би, — зауважила я.

— Та мова й не про мене.

В двері постукали і зайшла молода русява служниця. Побачивши Всевлада, вона зашарілась і низько вклонилась спершу йому, а тоді — мені. Цей повсякчасний ореол жіночого захоплення довкола Спадкоємця уже майже не дратував.

— Викликали?

— Так. Анна хоче... — Всевлад махнув рукою, запрошуючи мене продовжити.

— ...щось смачне й печене. І трав’яний чай.

— Те, що й завжди?

— Саме так.

Коли вона вийшла, дарвенхардець подивився на мене:

— Відучись від споживання їжі в бібліотеці. Я серйозно. Не можна так.

Я не відповіла і, звівшись з крісла, підійшла до одного зі стелажів, що стояв саме навпроти дальнього вікна. Проміння проходило крізь проміжки між полицями, заставленими книгами, мов крізь решето. В ньому кружляли пилинки.

Я пішла вздовж полиць, ведучи по корінцях пальцями. Була сьогодні одягнена в блакитну сукню з м’якої, легкої тканини. Поділ витонченими хвильками коливався від кожного руху. Краєм ока помітила, що Всевлад тепер уже взагалі не дивиться на свою книгу.

— Є дещо в тобі, що мене насторожує. Це не страшно, якщо говорити про твій образ белатки. Люди мають різні дивовижі. Але коли ти перевдягнешся Ханною, даний факт може викликати здивування.

Я витягла з полиці невелику товстеньку книжку з золотим тисненим візерунком на червоній шкірі і повернулася назад у крісло.

— Але ж белатки не читають анотації до книг пальцями.

— А я і не про це. Про певну твою особливість, яка сильніше проявилася, коли ми прибули в Колісію. Особливо це стосується моментів, коли ти дивишся в бік палацу