Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

Я потерла обличчя пальцями, примушуючи себе сконцентруватись. Зрозуміла, про що говорить Всевлад, одразу ж.

— Тремтіння повітря. Воно є повсюдно. В будь-якому місці я можу зазирнути в минуле. Але тут... сам розумієш. Спокуса дуже велика. І надто багато всього відбулось в столиці. Це як завіси, що скрізь тріпочуть від вітру. Інколи я не бачу їх зовсім, коли зосереджена на чомусь реальному. Але варто трохи розслабитись... і все, починається. Та я до цього вже звикла.

— Ти зазирала за них? За ці завіси? В Колісії? — спитав він обережно.

Я похитала головою.

— Чому?

— Навіщо? Треба жити тут. Але якщо ти кажеш, що виглядає дивно, я спробую навчитись. Мені страшно займати те давнє минуле, якщо чесно.

Якийсь час ми мовчали. Я поглянула на обкладинку червоної книги, яку взяла. «Пісні й балади». Ну ду-у-уже цікаво. Щось сьогодні мої сили дезорганізовані.

Легкість, з якою я зайшла до бібліотеки, десь зникла.

Поклала книгу на столик. Всевлад, на моє здивування, зробив те саме.

— Коли ми підемо до Палацу... це твоє двояке бачення може становити небезпеку? Ти зумієш прикинутись Ханною майже бездоганно, якщо мова не йтиме, звісно, про бійку чи іншу фізичну активність. Проте не завжди відсутній погляд можна сприйняти як байдужий.

— Ти маєш якійсь пропозиції?

Він стенув плечима.

— Тренування. Метод дарвенхардців. Аби з чимось упоратись, треба попрацювати над цим.

— Про що ти?..

— Тихо.

Повернулася служниця та поставила на столик тацю з накритим рушником залізним чайником, з носика якого вилася пара, глиняними горнятами й кошичком із солодкими пиріжками. Всевлад махнув рукою, відпускаючи її, коли дівчина потяглась до чайника.

— Ти вільна.

Вона знітилась та зникла за зачиненими дверима. Я провела дівчину поглядом. Червонястий шлейф, оповитий тугою. Зваблена ним. Давно, можливо, під час минулого приїзду сюди Спадкоємця.

Закохана по вуха.

Чоловік сам узяв чайника і налив мені повне горня. Видно було, що він над чимось роздумує і тому не бажає присутності сторонніх. Я мовчала, очікуючи, спостерігаючи за сильними, красивими руками.

Взяла кухлика обережно, щоб не обпектись. Жар від нього пройшовся хвильками від рук по всьому тілу, аж мурашки забігали.

— Я вважаю просто, що тобі не треба боятись. Дивись, якщо хочеш. Чи навіть якщо не хочеш, але воно тебе кличе. Навчися сприймати минуле як те, що повсякчас присутнє довкола тебе. Так, для звичайних людей це нехарактерно, бо ми усі живемо лишень в одній реальності. Але ти — не така, Анно. Твій страх змушує тебе йти проти своєї природи. Ти могла б значно розшити межі своєї свідомості й сил, якби перестала боятись, тобі не здається?

Я мовчала, збираючись з думками.

— Коли я тільки-но з’явилась у цьому світі, то... це було того ж дня, як мене знайшов Тигран... перечепилась через гілку й впала. Чи то корінь був... я вже не пригадую. А коли озирнулась, побачила, що перешкода — то не гілка чи корінь, а вмираючий чоловік. З патрійською зіркою, вишитою на туніці. Але то було в лісі. Мабуть, там колись відбулась якась битва, чи що... та тут, в Колісії... ти уявляєш, що чекає мене за тими завісами? Якщо я зазирну не до часів мирного процвітання колишньої держави, а в роки воєн і смерті?

Всевлад дивився на мене довго і погляд його темнів щомиті сильніше, якщо так могло бути взагалі. В контрасті з яскравим світлом погожого дня, що падало дарвенхардцю на обличчя, це видавалось моторошним. Тут я помітила тільки, що виглядає він не розслабленим, ні. Виснаженим. Прямий ніс трохи загострився, як і вилиці, а губи були блідими й безкровними. Довкола очей чорніли синці. Це не руйнувало його привабливості, та робило трохи старшим.

Ханна. Стожар. Ахаз. Служба. Скільки ще проблем він має? Над чим думає щохвилини?

— Ти мертвих боїшся, — вимовив глухо.

Кивнула, закусивши губу.

— А хочеш здолати свій страх?

Чай темно-коричневого забарвлення, з листочками, що плавали на поверхні, тривожив смачним ароматом. Шлунок звело голодною судомою.

Пальці, що тримали горня, затремтіли і кип’яток хлюпнувся мені на поділ, обпікши коліно. Та я на біль не звернула уваги.

— Що ж це за тренування буде?

— Вирішуй, Анно. Я тебе змусити не можу. В цьому ви з Ханною дуже схожі. Довіришся мені?

Я зітхнула.

— Так.

Він відкинувся на спинку крісла. Я зробила