Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
Жоден Величний не переважав над іншими. Навіть той, що володів безпосередньо Белатою. Таким був закон. Тому й вінці влади для усіх створили однакові. Циркута була єдиним політичним організмом, яким керували дванадцять властителів — кожен окремо на своїй території, але водночас — у спілці з іншими, якщо мова йшла про цілу імперію.
Я завмерла, розглядаючи все довкола, і Всевлад дав мені пережити момент в повній тиші. А тоді легенько торкнувся мого ліктя і підштовхнув у напрямку одних із внутрішніх дверей — біля самого кам’яного шлейфу сукні Величної. Тут тільки я, піддавшись невластивій мені неуважності, збагнула, що в передпокої стоїть десяток сервусів. Коли ми зрушили з місця, двоє з них прочинили потрібні двері.
Зала, що пролягла за ними, за розмірами нагадувала радше внутрішнє подвір’я Сколісу, хоч і була прямокутною, а не круглою. Пообіч у темних стінах було багато високих вікон, а поміж ними біля стін з округлих отворів тягнулися дивовижної краси дерева зі світлого відполірованого металу та скла, сплітаючись віттям попід самою стелею і створюючи враження дивосаду. Мертвого, холодного, але такого неймовірно прекрасного, що перехоплювало подих. При «корінні» розташовувались сяйливі сфери з поміщеними в них шматочками сяйво-каменю.
Ясне сяйво сфер створювало поміж деревами прекрасний ірреальний світ, адже тисячі дрібних промінчиків відбивалися від дзеркально гладенького заліза, заломлювались в скельцях, перехрещувались між собою та творили павутиння, котре вражало зір і хвилювало душу. За вікнами догорав день — і подекуди в сяйливі нитки ще підмішувалось червонясте світло заходу, але щохвилини його ставало менше. І десь туди, в дивовижне, майже непроникне сяйво, й пішов Всевлад, крокуючи впевнено й неспішно. Я йшла поряд.
За кілька хвилин попереду з мерехтливого світлового павутиння виринули обриси двох тронів, що стояли поряд на підвищенні, до котрого вело з десяток сходинок. Престоли були кам’яними, з високими спинками, з яких «проростали» гілки, так само тягнучись до єдиного переплетіння на стелі. Один з тронів був порожнім, а от на іншому хтось сидів.
Ми з Всевладом зупинились і синхронно вклонились.
Опісля я уважно подивилась на чоловіка попереду.
А він дивився на нас.
Всевладів батько мав дивне ім’я — Ахаз. Я б не здивувалась, якби його значення лунало якось наче «володар» чи «головний», але це слово не було схожим на жодне відоме мені белатське, тому лишались хіба припущення.
Зростом та статурою Всевлад вдався в батька. А ще Ахаз мав таке ж чорнюще волосся, тільки коротко підстрижене, коротку бороду та густі розчерки брів над сірими очима, погляд яких пронизував наскрізь, мов вогкий зимовий протяг. Попри відстань між нами, що досягала десь двадцяти метрів, я дуже добре бачила, як в сірині Ахазових очей відбиваються сотні промінців, котрі пронизують залу, а ще — як там повільно, але невпинно зароджується їх власне мерехтіння, спровоковане близькістю сутіні, покликане допомогти бачити в найгустіших тінях. В моїх блакитних очах він бачив те саме. Як і в чорних Всевладових.
Ліворуч від трону стояла підставка зі сріблястим луком та сагайдаком зі стрілами. Дарвенхардці не бувають колишніми. Перекресливши своїм сходженням на престол заборону одружуватись та провадити світське життя, Величний назавжди лишився воїном, хай навіть і не в чорній одежі. Зараз він був вбраний у темно-сірий камзол, розшитий чорними геометричними візерунками на рукавах та грудях, а поверху нього — чорний оксамитовий плащ з розкішним хутряним коміром сірого забарвлення. Штани — звичайні, також чорні, а от чоботи — в тон камзолу. На голові — королівський вінець, такий, як я щойно бачила на статуях, тільки справжній, срібний. На руках, що спочивали на підлокітниках, Величний мав темні рукавиці. Сидів непорушно, вдивляючись в моє обличчя, і я відчувала силу та владність, котрі оточували цього чоловіка, мов нерушима стіна. Я відчувала схожий ореол довкола Всевлада. І, можливо, Ждана. Та тільки Ахазова владність мала в собі багато жорстокості — в зморшках біля очей та кутиків губ, в тому, як він дивився поперед себе — мов хижак. На його скронях виднілася легка сивина. А обличчя несподівано видалось мені знайомим. Але не тому, що він був батьком Всевлада, ні... Думка чомусь сформувалась неповною. Та вхопити її за хвіст мені не вдалось.
Трон Величної пустів. Хоч, наскільки я знала, Ахаз мав дружину, вже четверту — Терину, наймолодшу доньку Величного Персеполю. Першою була Всевладова матір, друга — Арма — виявилась безплідною і чоловік відіслав її назад до вотчини, а третя ж, яку звали Лірною, навпаки, померла під час пологів. Терина ж була на двадцять років молодшою за свого чоловіка. Чесно кажучи, мені було б цікаво на неї поглянути. Та, вочевидь, якщо це й станеться — то не сьогодні.
Всевлад стояв поряд зі мною — струнко, спокійно. Дивився на батька.
— Вродлива, — сказав неголосно Ахаз. — Ти казав правду.
Від його хрипкуватого голосу в мене мороз пішов по шкірі.
— Як довго ти відбуваєш службу, дарвенхардко?
— Майже рік, Величний, — відповіла я спокійно.
— Твоїм наставником був