Напівзагублений - Саллі Грін

— Знімай ланцюги. Ми йдемо звідси.

Поки вона звільняється від ланцюгів, я думаю, що ще мав би тут зробити. Оглядаю всі тіла, дивлюся, чи немає на них татуювань. Альянс зауважив татуювання на Ловцях ще кілька місяців тому, якраз перед ББ. Імовірно, вони означають, що Ловці можуть ставати невидимими. Це все Волленд, це його збочені чари. І справді — всі ці Ловчині мають татуювання. Маленькі чорні кола на грудях, понад серцем.

Коли я повертаюся до полонянки, вона вже стоїть і тупає ногами, розминаючи їх. Я розрізаю стяжки довкола її зап’ясть. Шкіра там здерта. Здається, на ній немає нічого, крім тоненького светрика. Вона, мабуть, уже закоцюбла.

— Дякую, — каже вона.

— А в тебе є таке татуювання? — питаю я, показуючи на груди найближчої до нас Ловчині.

— Ні.

Я дивлюся на неї.

— Що? Хочеш перевірити?

Я чекаю.

Вона стиха лається, але тоді задирає свого светра аж до шиї.

Худа, м’язиста і бліда. Але татуювань не має.

— Я не належу до них. Я хотіла вступити в Альянс, — каже вона, опускаючи светр.

— Нам треба йти. Вдягни оце, — я показую на кофту і куртку, що лежать на землі. — Зігрієшся.

Вона так і робить. Куртка на неї завелика.

Я витягаю з наплічника нову стяжку і зв’язую їй руки за спиною. Вони в неї крижані.

Спочатку вона нічого не каже, але потім обертається до мене й неголосно запитує:

— Чому ти це робиш? Я ж на твоєму боці. Я була їхньою бранкою.

— Це ти так кажеш.

Вона відступає на крок від мене й додає:

— Ну добре, добре, я розумію, що ти мене не знаєш, але ж подивись на мене. Я не можу завдати тобі шкоди.

— Це ти так кажеш.

Цікаво, який у неї Дар. Про всяк випадок я беру мотузку, кляп, каптур і запихаю все це в кишеню її куртки.

— Тобі це не знадобиться, — перелякано каже вона.

Я ще раз обшукую табір. Уже доволі світло, але я не бачу нічого нового. Закидаю рюкзак на плече і знову підходжу до дівчини.

— Гаразд, — кажу я, — ходімо.

— Куди ми йдемо?

— Туди, — відповідаю я, підштовхуючи її вперед. Вона зашпортується, але таки починає йти попереду мене.

— Швидше, — наказую я.

Вона прискорює ходу. Її тіло напружене, і я бачу, як їй важко, бо в неї зв’язані руки. Ну, нічого не вдієш.

За півгодини вона сповільнює ходу, і я мушу її підганяти. Вона каже:

— Ти ж у Альянсі, правда? Ми йдемо туди? Я намагалася долучитися, але мене впіймали Ловці.

— Вони тебе знову впіймають, якщо не йтимеш швидше.

— Ти можеш розв’язати мені руки?

— Можу тобі кляп у рот запхати, якщо хочеш.

Вона замовкає і пришвидшується.

Минає ще година з гаком, вона знову починає йти повільніше, і хоч як я її підштовхую та проклинаю, схоже, їй таки геть забракло сил. Ми зупиняємось. Я пою її залишками води і даю їй плитку шоколаду, на яку вона накидається так жадібно, що мало не відгризає мені пальця.

Напхавши рот шоколадом, вона каже:

— Вони мені майже взагалі не давали їсти!

Я дозволяю їй відпочити хвилин з десять, а тоді кажу:

— Вставай. Мусимо йти далі.

— Я не певна, чи зможу.

Відчуваю, їй потрібна сильніша мотивація, тож вибираю іншу тактику.

— Я пішов. Іду до бази Альянсу. Можеш або йти зі мною, не відстаючи, або залишатися тут, і Ловці тебе невдовзі підберуть, — і рушаю далі.

Звісно, я відразу чую, як вона намагається мене наздогнати, біжучи і спотикаючись. Я йду не занадто швидко, щоб вона не відстала зовсім, а ще я роблю коло, перевіряючи, чи не залишає вона по собі якихось позначок. Ні, не залишає.

Минає кілька годин, і вона знову відстає від мене. Я взагалі її не бачу. Зупиняюся й чекаю, але вона не з’являється.

Чорт.

Мені варто повернутися?

Повертаюся.

Вона неподалік, стоїть навколішках на землі. Дивиться, як я підходжу до неї, й бурмоче, заливаючись сльозами:

— Зовсім не маю сил.

— Тяжко. Але треба йти.

Вона намагається підвестися, але в неї підкошуються коліна, а зі зв’язаними руками вона не може втримати рівновагу.

Чорт!

Я підходжу й піднімаю її. Вона легенька мов пір’їна.

— Попереду є невеличкий струмочок. Ми зможемо набрати там води і трохи перепочити, — я розрізаю стяжку на її руках і попереджаю: — Будь-що. Будь-який зайвий рух, будь… будь-що, і я переріжу тобі горло.

Вона киває і бурмоче:

— Дякую.

Я поняття не маю, скільки ще йти до потічка. Пам’ятаю, що проминув два струмка дорогою сюди, і певний час ішов уздовж одного з них. Ми рушаємо далі, поволі, але тепер, ставши на ноги, вона вже має нормальний вигляд.

Урешті-решт ми таки доходимо до потічка. Вода повільна, але чиста. Я наповнюю флягу й дивлюся, як жадібно дівчина ковтає воду. Знаходжу ще одну плитку шоколаду та віддаю їй.

Цю вона їсть уже без поспіху. Доївши, каже:

— Мене звати Донна.

— Привіт, Донно. А я — Фредді.

Вона ледь помітно всміхається. Мабуть, знає, що ніякий я не Фредді, але чи відомо їй, хто я насправді такий?

Я підводжуся й кажу:

— Донно, пора йти.

— Я думала, ми тут лишимося ночувати.

— До настання темряви ще кілька годин. Ходімо.

Коли ж нарешті темніє, я кажу Донні:

— Непогане місце. Зупинимося тут.

Вона нічого не відповідає, просто сідає на землю, притиснувши коліна до грудей. Ми подолали значну відстань, але Ловці можуть за день пройти значно більше. Я певний, що Донна в цілком добрій формі, хоч зараз вона і здається ослабленою та виснаженою.

Холодно, а їй потрібна енергія, щоб рухатися далі, а не лише зігрітися, тож я розпалюю вогнище й підігріваю на ньому трохи сушених продуктів, що набрав у Ловців. Вона все з’їдає. Я не певний, чи варто знову зв’язувати їй руки, але зв’язую. Вона навіть не нарікає, просто лягає собі на землю й засинає. Я розігріваю на вогні ще трохи їжі, а тоді йду перевірити, чи ніхто нас не переслідує.

Біжу назад тим самим шляхом, яким ми сюди дісталися, часто зупиняюсь і прислухаюсь, чи не чути якихось рухів або дзижчання мобільних телефонів. Швидко рухаюся в темряві. Бачу не дуже добре, але відчуваю, куди треба прямувати. Пробігаю півдороги до табору Ловців, але нічого не чую й не бачу. Якщо це була пастка, то що я зробив би на місці Джессіки, моєї зведеної сестри, очільниці