Напівзагублений - Саллі Грін

Я відбираю найменш вологе галуззя і розпалюю вогонь полум’ям зі свого рота. Донна відсовується від мене подалі. Вогонь ледве жевріє. Я розмочую сушені продукти в теплуватій воді. Вони огидні, але я з’їдаю половину, а рештою ділюся з Донною.

Вона неговірка, лише постійно вибачається. Я не відповідаю на вибачення, натомість прив’язую її до дерева і знову вирушаю назад, щоб перевірити, чи ніхто не напав на наш слід. Нічого такого. Повертаюся до вогнища і цілу ніч залишаюся насторожі. Дощ то припиняється, то знову падає. Коли починає світати, я намагаюся закип’ятити воду й готую в ній ще одну страву. Тушонку на сніданок. Я розрізаю стяжку, звільняючи Донні руки, та ділюся з нею їжею.

— Дякую, — вона крадькома зиркає на мене. — Я більше не робитиму дурниць. Вибач.

— Заткнися.

— Фредді, я справді…

— Я сказав, заткнися.

Вона замовкає, я дивлюся на неї і бачу, що вона знову заливається сльозами. Загашую вогонь, збираю рюкзак, підводжу її на ноги, і ми рушаємо далі. Холодно й волого, тож бодай трохи розігріти кості можна тільки рухаючись. Донна йде доволі швидко і не розмовляє.

Уже пізно пополудні, коли ми нарешті дістаємося до табору номер три з половиною. Габріеля ніде не видно, і таке враження, що його тут не було вже кілька днів: вогнище давно охололо, а мої п’ятдесят два камінці так і лежать у багнюці ще відтоді, як їх порозкидав ногою Габріель. Мабуть, він у таборі номер три разом з Ґрейторекс. Він чекатиме там, сподіваючись, що я до нього прийду. Таким чином він намагається змусити мене прийти й побачитися з Ґрейторекс. Ну, власне кажучи, я однаково збираюся це зробити.

Донна сідає на землю біля загаслого вогнища, а я їй кажу:

— Через десять хвилин вирушаємо.

— Я думала, ми тут заночуємо.

— Ти помилилася.

— Я втомлена.

— Не тільки ти.

— Але ж ми вже майже прийшли? — вона всміхається і дивиться на мене, усвідомлюючи, мабуть, що говорить, як маленька дитина.

— Скоро будемо в таборі Альянсу.

— Справді? — Донна підбадьорюється, але потім дивиться на мене з підозрою: — Скоро — це через годину чи через день?

— У моєму темпі — через годину. А в твоєму може бути і через три дні.

Вона трохи опускає плечі, але каже:

— Спасибі, Фредді. За те, що взяв мене з собою. Бо міг би й залишити там.

Я відпиваю кілька ковтків води, а тоді передаю їй флягу зі словами:

— Заткнися і пий.

Вона теж робить кілька ковточків і каже:

— Фредді, я…

— Можеш перестати мене називати тим сраним Фредді?

Вона легенько всміхається.

— Звісно. Це ім’я тобі не пасує. Ти явно не Фредді, — робить ще кілька ковточків, а тоді додає, тихенько й обережно: — Але навіть якщо ти вибереш собі краще ім’я, мені здається, я знатиму, хто ти такий. Бо ти відомий, сам знаєш. Я була з тобою чесна. Я рада, що зустріла тебе і справді тобі вдячна… Натане.

— Ага.

Вона хитає головою.

— Ти відомий тим, що твій батько — Маркус. Відомий тим, що ти Напівкодовий. Відомий тим, що ти зловісний… лихий. Страшенно лютий.

— Ти намагаєшся мене роздратувати?

— Я намагаюся з тобою поговорити, — і вона знову легенько всміхається.

— Ну, але я не в гуморі для розмов. І, так, здебільшого я лютий. Іноді лихий. І роблю інколи погані речі. Тобі краще пильнувати, щоб я не зробив нічого лихого тобі. Тому раджу заткнутися й рухатися далі.

— Тобі краще бути поганим, так? Так тобі легше.

— Мій батько ще там у таборі перерізав би тобі горло. А Ловці відвели б тебе до Білих чаклунів, які катували б тебе і вбили.

— Натякаєш на те, що ти добрий хлопець?

— І не забувай про це.

— Не забуду. Я згодна. Ти мене врятував, і я тобі вдячна. Але тобі просто зручно бути поганим.

— У мене й досі є кляп, не забувай. Здається, тобі теж було з ним зручно.

Вона регоче й каже:

— Бачиш, саме це я й мала на увазі. Тобі подобається бути лихим.

— Не патякай багато, бо захрипнеш. Ходімо.

Я знову підводжу її з землі, і ми рушаємо.

Знову в таборі

Коли ми підходимо до табору номер три, вже темно і падає дощ. Попереду вартова, і я кричу їй, наближаючись:

— Це я, Натан. Пароль: «Пояс Оріона».

Лунає постріл, куля влучає в дерево ліворуч од мене.

Я штовхаю Донну на землю і перекочуюся праворуч. Стаю невидимим і підбігаю до вартової, вибиваю в неї з рук пістолет і притискаю її до землі. Вона намагається підвестися, але я вдаряю її в обличчя руків’ям пістолета — і вона падає горілиць, а з носа в неї тече кров.

Я важко дихаю і знову стаю видимим. Дівчина дивиться на мене знизу вгору. Це одна зі стажерок.

Підбігає Ґрейторекс, наставляючи на мене зброю, і гукає вартовій:

— Що сталося?

Ще одна стажерка вигулькує праворуч од мене, а третя ліворуч. Усі тримають пістолети і ціляться в мене. Я ж не відводжу зброї від дівчини, яка лежить на землі з розбитим носом і кричить:

— Неправильний пароль! Неправильний пароль!

Ґрейторекс підступає до мене, продовжуючи цілитись у мою голову. Вона запитує:

— Який пароль?

— Поняття не маю. Ти його змінила, а мені ніхто не сказав.

— Чого ти тоді напав на вартову?

— Вона в мене стріляла!

— Якщо ти не доведеш мені, що ти справді Натан, я теж у тебе стрілятиму.

— Хочеш, щоб я став невидимим, шугав блискавками, вивергав полум’я і повбивав купу твоїх людей? Це для тебе буде достатнім доказом?

Підбігає Габріель і, намагаючись щось зрозуміти, запитує:

— Що тут відбувається?

Ґрейторекс усе йому розповідає.

— Ця особа стверджує, що він Натан. Але він може бути й самозванцем.

— Іди ти в сраку, Ґрейторекс, — я не можу повірити, що вона це серйозно, але її пістолет і далі націлений на мене.

Габріель каже:

— Він лається, як Натан, хоча так може і будь-який недалекий ідіот.

Тепер я проклинаю вже його, бо не певний, чи жартує він, чи ні.

— Габріелю, скажи їй, що це я.

Він підходить, кладе руку мені на груди й каже, дивлячись мені в очі:

— А чи справді це ти? — тоді він підступає ще ближче до мене, тулячись своїм тілом до мого, майже торкається вустами мого вуха, я аж чую його дихання, й шепоче: — Тебе не було дуже довго. Ти загубився?

Я