Напівзагублений - Саллі Грін

Габріель різко б’є мене по руці — і Феїрборн відлітає геть.

— Не наставляй на мене цю штуку. Я тобі, Натане, не ворог.

Я брудно лаюся на нього.

— Це все, до чого ти здібний? — Габріель задкує на крок, наступаючи на купку з п’ятдесяти двох камінців. — Лаятися й убивати? — він дивиться на камінці та запитує: — Скільки камінців ти хочеш назбирати, Натане? Цілу гору? — Габріель розкидає їх ударом свого чобота. — Тоді ти будеш у кращому настрої? Тобі ліпше спатиметься вночі?

— У мене гарний настрій, коли я знаю, що Ловців стало на декількох менше, а не більше. А щодо нічного сну, мушу визнати, що гірше, ніж тепер, просто бути не може, — говорячи, не забуваю присмачувати свою мову найпаскуднішою лайкою та прокльонами.

Я хапаю свій рюкзак, а Габріель намагається схопити мене за руку, але я відштовхую його і стрімко рушаю геть з табору. Не озираючись.

Елементарна пастка

Цього разу, біжучи, я думаю про Анналізу. Уявляю, що женуся за нею, натрапивши на її слід. Я й без того можу бігти годинами, не зупиняючись, але коли я думаю про неї, час летить ще швидше. Однак я не можу думати про Анналізу забагато. Мушу бути вимогливішим до себе: мушу зосередитися на пошуках Ловців. Принаймні в цьому Габріель має рацію: справа небезпечна, і хоч який я вправний, та їм усе одно може пощастити. Щоб удача мене не залишила, я повинен постійно вдосконалюватися. Мушу ставати ще кращим, швидшим, сильнішим. Мушу позбутися всіх своїх слабкостей. Про це мені казала Селія. «Навчайся на своїх помилках, але не забувай, що і твої вороги вчаться на своїх». Тому щоразу, нападаючи на групу Ловців, я враховую помилки і вдосконалюю контроль над своїми новими Дарами.

Я не припиняю вправлятися навіть зараз, під час бігу: стаю невидимим; стріляю блискавками з лівої руки, а тоді з правої; вивергаю вогняний струмінь з рота. Досі єдиним батьковим Даром, який я використовував під час сутичок з Ловцями, була невидимість, хоча минулого разу мене таки трохи зачепила куля — я не сказав про це Габріелю. Мені знадобилося кілька годин, щоб видалити отруту з того місця, де куля роздряпала шкіру. Але цей досвід мене дечому навчив, тож Селія мала б тішитися. Я був занадто повільний. Залишався на тому самому місці на півсекунди довше, ніж треба. Цього більше не станеться. А тепер я вже готовий пускати блискавки, лишаючись невидимим, щоб не було потреби наближатися на небезпечну відстань. Звісно, це викаже моє розташування, тож, вистріливши блискавкою, я мушу відразу переміщуватися деінде. Я шугаю спалахом з лівої руки, тоді стрімко перекочуюся праворуч, одночасно шугаючи спалахом з правиці.

Тоді повторюю це ще раз. Швидше і потужніше.

І знову.

Я вправляюсь аж до настання темряви, а потім влаштовую собі табір біля струмка, тобто перестаю рухатися та лягаю на землю. Я голодний. Виблював учорашні суп і сир, а відтоді не мав ані крихти в роті. Та перш ніж думати про харчі, я повинен зробити ще дещо: спробувати знову зупинити час. Я прокручую все в голові, пригадуючи, як Маркус водив руками по колу, розтираючи долоні. Я пробую зробити так само, уявляючи, як усе довкола вповільнюється, а потім зупиняється. Дерева в лісі не шелестять, і я затамовую дихання, намагаючись зрозуміти, чи мені вдалося. Але я знаю, що ні, не вдалося; коли зупиняється час, усе довкола застигає зовсім по-іншому. От якби ж запитати в батька, що я мушу зробити, щоб дістати доступ до цього Дару. Багато чого я хотів би в нього запитати. Понад усе я бажав би побути з ним хоч трохи більше часу.

У мене на пальці золотий перстень, подарований батьком, я прикладаю його до вуст і цілую. Наш спільний час був надто нетривалий, але дивовижний. Я стільки всього навчився, наслідуючи батька. Я обертався на орла, і ми разом літали, і разом полювали. Ці кілька днів були безцінними. Перебуваючи з ним, просто спокійно сидячи біля нього, я відчував, що добре його знаю, а він знає мене.

Я роблю ще одну спробу зупинити час, але нічого не виходить, і мені треба щось з’їсти. Я мушу обернутися на звіра. Бодай цей Дар, мій власний Дар, дається мені тепер легко і без зусиль, хоч я й не часто ним користуюся. Він мене вже не лякає, як раніше, але я усвідомлюю, що стаю завдяки йому цілком інакшим. Звіру начхати на людські турботи, на Анналізу і навіть на мого батька. Пригадую, як я починав освоювати цю трансформацію, як кричав на звіра, сподіваючись, що той мене послухає і зрозуміє. Хоча насправді то я мав би його слухати й розуміти. Тепер я ставлюся до нього з повагою, до свого звіра, до себе інакшого. Він жорстокий, стрімкий і дикий, але він ладнає з самим собою та зі світом.

Мені не треба роздягатися перед своїм перетворенням. Я просто стою, набираю повні груди повітря, уявляю вовка і…

Ми — моя звіряча подоба — впіймали борсука. Добра їжа. Я міцно спав години, мабуть, чотири. Без снів. А тепер я знову біжу в людській подобі, випробовуючи свої Дари, почуваючись сильним і швидким. Десь пополудні я досягаю того місця, де вбив двох Ловців. Уповільнююсь, наближаюся до галявини й обходжу її.

Там пласка місцина. Дерева старі й розлогі, земля під ними гола. Галявина утворилася природним чином; велике дерево, падаючи, звалило ще два, і тепер на землі лежать три здоровенні стовбури. Вони впали, мабуть, ще восени, а нині, взимку, тут багато простору і світла, а повітря здається чомусь холоднішим. Тіла Ловців зникли.

Я поки що не виходжу на галявину. Обходжу її скраю, тримаючись про всяк випадок поза деревами. Нічого не знаходжу. Я впевнений, що, крім мене, тут нікого немає. Досить упевнений. На дев’яносто п’ять відсотків.

Тепер я поволі й обережно підходжу туди, де лежали тіла. Там багато слідів, причому не тих, що лишили загиблі Ловці перед смертю, натомість мені здається, що це сліди живих Ловців, і ведуть вони на північ від галявини. Вони забрали тіла. Розглядаючи сліди, я припускаю, що тут було щонайменше троє, але щонайбільше семеро Ловців, а отже, їх було четверо або шестеро, адже вони завжди працюють парами. Хоча, правду кажучи, я не так уже й добре читаю сліди, тому це тільки мої здогади. І я, звичайно, не можу